І це все, що я хотіла сказати про кохання

Але «Кульбабка», не звертаючи на це уваги, наче для самого себе, продовжував:

– Я починаю розумiти, чому десерт «черi» такий дорогий, але справа не в цiнi! Мое моральне обличчя радянського офiцера не дозволяе купувати проститутку! Уявляете, що було б, якби дiйшло до мого командування? Кiнець кар’ерi! Вiдправили б на Батькiвщину протягом двадцяти чотирьох годин. У Радянському Союзi мораль була дуже мiцною! – з повагою в голосi додав дiдок. І я зрозумiла, що його гарна пенсiя штабного офiцера дозволила йому залишитися навiчно в епосi застою, для нього час зупинився вже давно, а сперечатися й щось доводити таким людям – даремна витрата нервiв.

– Я вiдмовляюся, а директор ресторану вiдразу втрачае свою фальшиву усмiшку й починае погрожувати: якщо я не вiзьму «черi», мене очiкують величезнi неприемностi. А мулатка стоiть та посмiхаеться, уся така струнка, груди високi, без бюстгальтера, кофточка прозора – цукерочка, але не для мене. Я iм починаю пояснювати, що дома в мене е дружина, дiти, на що директор гарною англiйською вiдповiдае, що всi мають дома дружин i дiтей, i всiм треба заробляти.

«Кульбабка» знову накинувся на iжу, а я дiстала гаманець, щоб вiддати йому за чай, ця людина стала менi неприемною. Дмитро теж полiз у кишеню за грошима. Як на грiх, у мене не виявилося дрiбних, тодi мiй сусiд пiд розмахування пенсiонера: що ви! що ви! – розплатився за нас обох, i ми стали тихенько розмовляти одне з одним.

Переговорюючись, ми прибрали на столi, i Дмитро вiднiс провiднику порожнi склянки. Ображений пенсiонер зробив вигляд, що читае газету.

– Шеф вiдправив на тиждень у гори, – дивлячись у вiкно, тихенько прошепотiла до Дмитра. Пагорби за вiкном ставали все крутiшими.

– А менi перед Африкою захотiлося побувати в рiдному селi, давно там не був.

– Перед Африкою? – з iнтересом перепитала я. – Нiколи не була в жарких краiнах.

– Так, щось схоже на вiйськового радника. Тиждень погостюю в тiтки, потiм у столицю, звiдти на лiтаку до Дубая, а потiм уже кiнцевий пункт. Взагалi-то я в минулому – професiйний вiйськовий, на пенсii, а це життя змусило. Довелося завербуватися для надання краiнам, що розвиваються, технiчноi допомоги. Нас там таких цiла колонiя. Умови табiрнi, але нiчого, звик. Ще два роки – й повернуся додому.

«Життя змусило».