І це все, що я хотіла сказати про кохання

Хотiлося додати: нормальнi люди телевiзор не дивляться, але я вчасно стрималася.

– Почни з цiеi новели.

Жанка, приречено подивившись на мене, втупилася в книгу.

Новела невiдомого письменника «Полювання на вiдьом»

Печеня наповнювала ароматом стару халупу, тоненький струмок пари пiднiмався вгору й зникав у димарi. За вiкном стемнiло, i мiсяць з цiкавiстю заглядав у маленьке вiконце, не закрите вiконницями. Гертруда сидiла, бездiяльно поклавши руки на пiдвiконня, поруч лежав клубок з початою панчохою, але робота не йшла.

Свiтла вiд вогнища досить, щоб звично вив’язувати петлю за петлею, але жiнка перетворилася на очiкування та з нетерпiнням дивилась на дорогу: чи не з’явиться Гюнтер?

Небо густо проросло зiрками, мiсяць непомiтно виповз над дахами, коли пролунали повiльнi невпевненi кроки, а потiм низька кремезна фiгура з’явилася поруч iз будинком. Чоловiк iшов повiльно, зiгнувшись, немов нiс важку, непосильну ношу.

Серце Гертруди впало: невже й цього разу мрiя про маленький чистенький будиночок з червоноi цегли, понадивши м’яко пальчиком, зникла? За що доля переслiдуе iх iз чоловiком?

Дверi скрипнули, на порозi стояв змарнiлий i втомлений Гюнтер, складки вiд носа до пiдборiддя поглибилися, пiд очима залягли чорнi кола, можна подумати, що цiлий день тяжко працював у каменоломнi.

Гертруда пiднялася й, запитально дивлячись на чоловiка, що одразу сiв до столу, почала розкладати глинянi миски, дiстала двi олов’янi ложки, нарiзала широкими скибами хлiб. Мовчання не порушив навiть аромат печенi, щедрими порцiями якоi жiнка прикрасила тарiлки.

Набожно склавши руки, вона звично забурмотiла вдячну молитву, а Гюнтер з незвичною натугою ледве проговорив «амiнь», i це слово далося йому з таким трудом, що голова безсило впала на груди.

– Ти занедужав? – у голосi дружини пролунала турбота.

Чоловiк повiльно пiдняв на неi очi з червоними вiдблисками вiд вогнища й вичавив iз себе:

– Вони нi в чому не зiзналися… Кюре був у нестямi вiд лютi… У старого Карла вiд единого дотику палаючого вугiлля зупинилося серце, йому дуже пощастило… Ми спочатку думали: вiн мовчки терпить, а бiдолаха впав уперед i бiльше не ворушився.

– Бiдолаха? Не треба було насилати хворобу на нашу корову, нашу едину годувальницю! – Гертруда звично схлипнула, це стало ритуалом: кому б вона не скаржилася на смерть рогатоi улюбленицi, обов’язково додавала в голос сльози й витирала краем фартуха сухi очi, тому що була не iз плаксивих. – Їж, а то вичахне.