Українська модерна проза

Пливуть, пливуть мряки, лiзуть уже на верховини, що не доросли до неба… Сiрi полчища прибувають i от закрили ввесь простiр i вгорi i внизу… Сам полковник ховаеться в туманах, його починае заволiкувати дрiбний дощик.

Стае вогко й холодно…

Вертався до халупи.

З дерев-велетнiв падають великi краплi. Хрущi затихли, поховалися в листях.

«Сон… чари… Привид… – гадав полковник: – Та ж, далебi, се була Ольга! Моя Ольга… Моя едина кохана… »

На столi лежали нiжно-рожевi квiти…

А серед ночi полковник дiстав наказ готуватися до наступу на ворога.

Тяжко гупали у мряцi вiдгомони гарматних стрiлiв.

Було душно.

Вiн одяг бiлу сорочку.

Не надаремно.

Тоi ж ночi пiд час бою полковника вбито!

ЖАХ

Старовинний замок iз баштами на вiковiчних скелях, що колись був грiзною фортецею i страхав ближчих i дальших сусiдiв.

Круглi маленькi вiконця в товстих мурах поробленi так, що зсередини, з високих башт, iдуть круто навскоси вниз просто в землю, щоб крiзь них палити з гармат та рушниць по цiлiй окрузi, звiдки колись нападали вороги.

І в замку, i в баштах завжди сiрий сутiнок, i нiколи не заглядае сюди сонячне промiння.

І нiхто звiдси не бачить неба, а лиш клапоть землi пiд замком – або лiс, або болото.

Тепер тут сумеркова тюрма.

В однiй iз башт стоiть бiля вiконця в’язень i дивиться просто в болото, що простелилося в полi його зору, обмеженому товщею стiн.

Блакить небесну, i сонце, i зорi любуе лиш на блискучiй, як дзеркало, водi, в тихiй трясовинi.

І не бачить дна в болотi, з усiм його брудом, а лиш топить очi в небесних безоднях.

І тихо, i свiтло йому на душi.

Та ось iз трясовини вискочив на поверхню чорт Болотяник.

Побачив юнака, що в його власному болотi очима ловить сонце чисте, покоiть очi на блакитi прозорiй, зиркнув у його душу, спокiйну i ясну, свiдому своеi правди, i… посмiхнувся.

Вивернув ураз iз дна на поверхню увесь бруд, скаламутив болото i глумливо поглядав на юнака.

Та лице юнаковi не похмарилося, а було все свiтле, i спокiй панував у його душi.

Вiн знав, що болото стишиться, що бруд опаде на спiд i поверхня знову стане чиста i блискуча.

Стояв бiля вiкна i ждав.

Тодi Болотяник викликав iз дна на поверхню усяку гадь – жаб, змiiв, драконiв…

І от по всьому болоту заквакало, засичало, переповнило колись прозору поверхню своею страшною отрутою.

Та лице юнака не похмарилося, а було все свiтле i спокiйне.

Вiн був хоч i в тюрмi, але високо над затруеним болотом.