Українська модерна проза

Вiн потягнув другий раз, дзвiн ударив серцем у крису, але голосу не було, аж за третiм разом крикнув: «Стiй! стiй! стiй!»

Хмарниця закрутилася стовпом сивого диму i роззявилася вогнем i заревiла громом.

– Пусти! пусти мене!

– Не пущу! не пущу! – гудiв поважно дзвiн.

– Пусти!

– Не пущу!

– Пусти хоть на кусник поля!

– Не пущу на поле, iди лiсом.

– Я хочу поля! – ревiла хмарниця.

– Лiсом, лiсом, – вiдповiдав дзвiн.

– Поля, поля, – клекочуть бруднi жовтi боввани.

– Лiсом, лiсом, – гуде дзвiн.

– Позволь хоть поступитися, мое вiйсько бунтуеся, – благала, а за нею клекотiли, як у пеклi, блискавки, крутилися, як вуже, i отвирали запiненi кровiю пащеки, iшли пожирати, нищити, губити.

* * *

А дзвiн приказуе голосно, остро, неумолимо: «Лiсом! лiсом! лiсом! лiсом!»

З розбитою грудею, з покорченими руками, з повикручуваними пальцями, з роздертим на шмати нутром хмарниця то пiдносилася, то спадала вдолину, витягала голову, як птах, коли хоче летiти.

Нараз засвистала вiтром, аж земля затряслася i поволi пiднесла тяжкi, як олово, крила i навернула вбiк, понад гори.

З гуком, ревом i клекотом, як би ржали стада коней, безлiч голов, кадовбiв, рук, нiг, крил путалося в один клубок, кидало стрiлами i летiло за нею в безодню чорного небосклону.

* * *

Зашумiв i застогнав лiс, погнулися до землi дерева. Трескiт, шум, блиск. Палючi стрiли колять столiтнi дуби, вiд ледяних куль обсипаеся листе, обламлюе галузе. А серед лоскоту громiв, шуму вiтру, серед зойку пливе чистий голос дзвона чимраз далi й далi.

* * *

Матiя, Михайлового сусiда, захопила туча з кiньми i возом у полi пiд самим лiсом. Вiтер мiв порохом в очi, завертав вiз, блискавка i громи пуджали конi. Мусив спуститися на волю Божу; вiдiпняв вiд воза конi, причепив до драбини, а сам сiв пiд вiз, аби перебути лиху годину.

Аж чуе: застогнав лiс – вiтер жене, дерева гнуться, як колосе в полi.

Шум, ломiт, лоскiт, страх хапае за груди, серце перестае бити, а грiм за громом цiляе. Хмара стручае хмару, а нараз не видко стало нi хмар, нi лiсу, нi поля, лиш гук, шум та й вода.

Матiй довго не мiг прийти до себе, оглядався, як би сам собi не вiрив, що вiн жие i нiчо ему не сталося.

Зiтхнув глибоко i перехрестився.

Вкруг него було так тихо, спокiйно, що якби не мокре шмате, не переполоханi конi та й не поламаний, не збитий перед его очима тучею лiс, то видiло би ся ему, що лише страшний сон его мучив.

* * *

Коли се щось ударило его в саме чоло.