Українська модерна проза

На розлогих ланах блiдли китицi конюшини, щурили головки i прислухувалися чомусь; щось довкола заливало пустошем i якоюсь тривожною мертвотою. Змучений парнотою чоловiк обтирае рукавом пiт iз чола i несмiло зазирае на сонце, товар на пасовищi непокоiться i розбiгався.

Сонце жарить, пече, горить. Земля розсiкаеться з шпар, трiскае в колеса i звiзди, трава жовкне, в’яне, а через обвисле листе дерев пекуче сонце кидае блискучi гарячi плями.

Аж ось вiд заходу стала пiдноситися велика чорна зловiща голова.

Легка непевна блискавка мигнула стрiлою.

Дуже теплий вiтер подув сильно, морщив на плесах оду, хапав скошене сiно, обривав листе, нiс порохом i дрiбним рiнем.

Стемнiлося.

Густi хмари затягнули цiлий небосклiн i закрили сонце. Десь як би здалека доходив вiдгомон сильних громiв, а лискавки щораз частiйше дерли чорнi шматки хмар.

Над горами висiв у сивi i жовтi пруги кадовб хмарницi, над нею висiло велике червоне сяево.

Гук громiв зближався, червоне сяево погасло, а натомiсть виринали один iз-за другого синi i чорнi боввани, товпилися, розбивали i крутили як би в якiм пекельнiм танцi.

Птахи ховалися пiд галузе, переляканий товар бiг з поля, що ледве пастухи могли его здогонити, люди запинали вiкна i дверi, гасили огонь у печi.

Михайло Федiв нiколи не лягав у полудне спати, а тепер, як на то, заснув, мовби хто каменем голову привалив. Єго називали ще Дебровим, бо хата его стояла край села над деброю та й усi знали, що вiн щось вiд тучi знав.

Тому-то тепер не один згадав про него в селi, а вiн спав твердим сном i не знав, що дiеся.

Перелякана жiнка ухопила его за плече i стала будити.

Михайло схопився i глянув у вiкно.

Із-за вiкна липнуло вогнем i зареготалося страшним рескотом.

– Регочися або й нi, а се вже тобi не буде дозволене, – бурмотiв Михайло злiсно i завзято.

Груба каламутна пiтьма топилася, спадала щораз нижче, роздувала i грубiла.

Нараз, як би пукло дно озера, пiтьма продерлася у бруднi, розтрiпанi шмати, i посипалися грубi, як головки лещику[1 - Лещик – дрiбна конюшина.], замерзлi грудки леду.

Михайло ухопив iз-за образiв поясок, що ним пiп у церквi пiдперiзуеся, вибiг з хати i гейби пiрнув у темрявi.

Бiг до староi дзвiницi, що стояла побiч церкви, як би пiдперта високим розсоха-тим явором.

Розiбрався, пiдперезав пояском i потягнув за шнур великого дзвона.

Дзвiн анi рушився.