Українська модерна проза

І дивнi почування переплили ii душу, розбудили з тяжких мрiй i глухого сну, а якийсь давно забутий звук загомонiв в ii серцю.

І нараз порхнули усi сумраки, отворилися яснi, далекi горизонти, нiби небес простори.

Спав з грудей пригноблюючий тягар смутку, а тихi зiтхання легким подувом обтерли сльози плачучоi берези i сумно задуманих гаiв. Пiднесли головки бiлi конвалii, наострили вуха папоротi, наслухаючи доокола радiсного шепоту, веселого смiху, що зливався зi звучним спiвом усiх лiсних птахiв.

Тихо i добре.

Якась солодка мряка заливала усi тайнi закутки ii серця. Усе давнiше терпiння, конвульсивнi дрожi розпуки, темрява смутку були лиш темним фоном, аби краще заяснiв золотий промiнчик.

В озолоченiм облацi зблiдла пам’ять тривожних годин, серце рвалося до любовi, а душа стремiла до вершин своеi мети.

Вирваний з обiймiв страшноi туги i понурого смутку, викупаний в кришталевих филях несподiваних блискiв радостi – дух ii пiдiймався к небу, будував облачнi замки, в’язав золотою ниткою промiння фантастичнi, хмар городи.

Повна вдячностi, приклонила вона колiна на лелiевiм рубцi рожевого облака, витягнула руки i дякувала Богу, природi, усiм звiздам на небi, усiм квiтам i стеблам трави на землi, за той блиск золотий, чистий, ненадiйний.

«О, щастя! О, сонце днiв моiх. О, золотий промiнчику мiй».

Чи здаеться iй?

Нiби звiдкись повiяло холодом? Почорнiло зелене листя, пов’яли рожевi квiти i померкли яснi неба блакити?

А де ж ii золотий промiнчик?

Чому не бачить його? Не вiдчувае в душi теплого його блиску? Де вiн?

Ах!

Як зблiдло його свiтло, як дрижить золоте сяево!

Усе посмутнiло, поблiдло, померкли живi краски облакiв.

Нi, вiн ще не згас!

Тлiе без блиску i тепла!

Блиснув!

Напружився, як натягнений лук!

Ах! Як скоро малiе!

Вже лиш тонка нитка – лиш щось мигае, якийсь млавий фосфоричний блиск?!

Захитався!

Зник!

Надармо вдивляеться в пусту просторiнь, вслухуеться в тишину без блиску.

Якiсь блiдi тiнi розлялися в незкiнченнiй без звiзд, часу i змiни.

Не було темноти, не було i свiтла, а оден рiвний тон заволодiв небом i землею.

Анi одного виразного тону, анi одного не чути звука. Все глухе, байдужне, далеке.

Нi то блиск денний, нi нiчна паморока, а якась вимерла пустиня, що не доста була мертва, аби нiчого не чути, не доста темна, аби нiчого не видiти.