Українська модерна проза

Замерли мисли, зледенiло серце, здеревiли зложенi на грудях руки.

– Нащо мислити, жити, сприймати, нащо серцю битися любов’ю i терпiнням? – коли нема сили, щоби в мертве тiло знов вляти життя! – кричало друге, живе, роздерте розпукою серце.

Щось порушилося в воздусi, захиталися хмари i доптали одна другу. Сонце скотилося к западу i кинуло стовп спiненоi кровi. Огнем кровi займилися хмари, обляли трумно, скупали листки мертвих квiтiв вiнка.

І рознеслися стогни, при котрих затих рев хмар, замовкли плачучi дзвони, стогни – вiд котрих завмирае життя, бiлiе волос на головi.

«Вiчная пам’ять!»

Земля завила, як стадо шакалiв, витягнула пазурi i отворила пащеку, аби прогло-тити свою жертву.

З шумом i лоскотом зсунулося в чорну пропасть камiння, задрожала трумна, з вiнка вiдiрвався сухий листок i упав на бiлу хустку, промоклу сльозами шаленого болю, розпуки, довгих, повних непокою днiв, страшних безсонних ночей.

І усе нараз заточило п’янi круги, заморочило мозок, пiднесло грудь, затиснуло в горлi.

Повiнь чорних думок розсаджувала iй виски, серце з конвульсивного корчилося болю, страшна розпука широко отвирала зiницi, затискала уста i ломила пальцi слабоi жiночоi руки.

А за нею з розсiяним волоссям тягнула блiдолиця туга. Вбила безкровнi уста в филюючу розпукою грудь нещасливоi жертви i висисала усi живiшi пориви думок, усi теплiшi життя жадоби: тяжким забуттям прикрила молодiсть i красу лиця.

Сумна, пригноблена ховалася пiд крила самоти столiтнього дуба, що рiс серед гаiв чорноi вiльхи i бiлоi берези. Тут уся туга i душi розливалася струями слiз.

Сльози текли по ii лицi, по корi дуба, дрижали на листках берези, капали з ягiд рябини.

Сльозами блищали стебла трави, хилилися повнi слiз головки квiтiв.

Сльози бризкали з чола розламаноi скали, спливали блакитною смугою ручая, грязли на млаках i заростали трощею i шуваром. В тiй плачучiй тузi пiд дубом смутку минали iй днi, мiсяцi, роки.

З похиленою на груди головою, оперта на грубiм, плiсню оброслiм корiнню, що потужною ногою опиралося на коверцi моху i твердих, блискучих листкiв копитни-ка – дивилася в якiсь далекi та сумнi свiти.

Що то?!

Щось мигае?!

Вузький золотий промiнчик свiтла задрижав у воздусi, пролетiв понад стухлу, зарослу шуваром млаку, луснув по синiм ручаю, продер листя старого дуба i огорнув сумну стать жiнки.