Українська модерна проза

Може, се й правда. Тепер знов переходжу новi еволюцii. Людина взагалi дивний клубок суперечностей, а може бути, що моя зболiла душа стратила вiдповiдну спроможнiсть вiдпорностi.

Те iнше життя i заняття загальними справами, що уздоровило мене, стаеться новим товчком новоi муки.

Люди, котрих я iдеалiзувала тому, що не бачили мене, лиш цiль, добро загалу, зачинають бути менi противнi, i з того знов виростае якийсь iнший вiдмiнний бiль душi.

Життя – се велика непереможна сила iснування. Вона виявляеться у всiх змаганнях людини.

Для свого iснування ладна людина присвятити всiх i все. Дивно, звiдки у людей взялося ще друге почування, а саме, що найкраще, коли вони свое життя присвятять iншим. Хоч iхне життя так само вартне, як тих, для котрих iм кажуть посвячуватися.

Скажемо, що в тiм е i цiла суть посвяти, що лиш бiльше вартнi одиницi здатнi до сього, що воно iм справляе незвичайну радiсть?

Може бути, що я не доросла до тоi висоти. Але як бачу той гурт, що жадае для себе посвяти одиниць, морозить мене холодом i переймае дрожем.

Се, здасться, найбiльше деморалiзуючий чинник в людськiм життю.

XI

На твою думку найбiльшою штукою життя е умiти годити суперечностi. Чи досягну я того? Не знаю. Взагалi той принцип для мене чужий. А однак бунт, про котрий знаеш з останнього листа, перестав мучити мою душу. Якось дивно я зрiвноважилася i заспокоiлася. А що бiльше, те приносить менi новi несподiванки. Самота, котроi я донедавна так боялася, тепер вже не лякае мене.

Припiзнилась з вiдповiддю, бо жила в стадii безвпинного ферменту.

Немало треба було на те часу, щоб перетворитись i сказати за Ібсеном: «Сильно стоiть, хто сам стоiть».

Довго шалiла буря, падали громи, довго мiй човен хитався на филях непевностi, болю i зневiри, аж опинився в тихiй пристанi. І немовби осягнула невiдому досi свiдомiсть чогось скiнченого.

Чим тихше стае навкруги, тим краще кристалiзуеться мое внутрiшне я.

І якби з найбiльших глибин щось пiдносилось i визволялось з тяжких оков.

Розгорiла мрiями, перетоплена мукою життя, душа заблисла, мов свiчка на широкiм свiта просторi.

Очищена тим вогнем, горю блисками палаючого золота на престолi великих жертв i муки душi.

Горю, як свiчка на божiм престолi.

Одна-одинока…

Не скiнчила.

Сiла на фотель в кутi кiмнати, опустила голову на груди.

В печi горiв вогонь, в сумраку вечора ажурнi дверцi кидали фантастичнi цвiти.

Тихо. Немов ангели перелiтають хатою.