Українська модерна проза

У диких тонах музики причувався артистовi якийсь шалений шум вiтру, клекiт, свист, рев, боротьба могутнiх стихiй. Пiднялися думи в його душi, як хмара, росли, як вiтер, розкуйовдались, як завiрюха, блискали громами, шумiли гураганом, трясли небесами, звiздами стрiляли в безмеж… І виринув перед ним образ давно колись бачений на Всесвiтнiй виставi. Блиснув перед очима та став як живий мiнитись пiд такт шаленоi музики:

Широкий степ без краю, тiльки на одному краю гори синiють. Вiтер гуляе та свище.

Чорний орел бiлого з нiг валяе, топче ногами, груди розбивае, рине кров чорна.

Ой той чорний орел переможець!

А орел чорний та червону кров мае i дуже кривавий, хоч вiн переможець!

Циган вiрвав – артист стрепенувся.

– Грай ще! Маеш п’ятизолотник, грай! – крикнув вiн, кинувши золотом на мозаiковий стiл.

Циган заграв знов, та вже сумовитоi пiснi, не тоi понуроi, як шум нетрiв, а тихоi, як вода у степовiй рiцi.

Івановi пригадалась пiсня десь мiж людом перечута:

Ой на степу двi зозулi пали та й сiли, то двi дiвчини, чорна та й бiла, залебедiли, самi собi смерть завдавали, та за того, за того козака молодого…

Йому здавалось, що перед ним станула, гей жива, його красуня з портрету i його жiнка, обi кривавi – Боже, що це?!

– Досить! – крикнув вiн, кинув п’ятизолотник кельнеровi, вхопив капелюх i вибiг з каварнi.

– Не побореш, нi, не побореш ii, вона безсмертна, а ти що?! Тiло бездушне! – викликував, йдучи вулицею.

Була перша година, як Іван гримав до свого помешкання. Наймичка вiдсунула засуву.

– Панi сплять!

Побiг до своеi робiтнi, блиснуло свiтло – образу не було на стiнi – насерединi лежала перевернена шталюга. Задзвонив на наймичку. Прибiгла блiда старенька.

– Де образ? – гримнув суворо.

– Я не знаю, – прогомонiла Оксана.

– Брешеш, ти знаеш, зараз говори, де образ? Що зробила панi з образом, – скрикнув вiн несамовито.

– Та панi спалили!

– Що? Спалили?

– Порубали на куснi i спалили!..

– Геть!

Упав без сили i закрив лице руками. Сльози душили його, як джерело камiнну опоку. Побiг як скажений до спальнi. З робiтнi крiзь вiдчиненi дверi упало свiтло на блiде обличчя Ганни. Кинувся до неi:

– Вставай, котику скажений, досить нагрiла тiло, вставай!

Жiнка з острахом прокинулась.