Українська модерна проза

Жiнка стояла у вiкнi, почула його кроки, анi ворухнулась, заговорила до когось знадвору:

– Що ж ви так пiд вечiр нудите свiтом, зорi лiчите!

– Так, як ви, обом нам та сама доля! Вийшли б трохи на прохiд, – вiдповiв хтось.

– Годi, пiзно вже!

– А чоловiка нема дома?

– Та е, але заперся зi своею музою, не iсть, не п’е – а з нею воркуе, – говорила з натиском, знаючи, що це слухае ii чоловiк.

– То ви самi? Менi вас жаль, вийдiть…

– Я дуже радо, вiн собi, а я собi – але вже таки пiзно, хiба колись iншим разом, як чоловiк не вiдлюбиться вiд тоi своеi паперовоi ляльки, – сказала якби з погрозою до власного чоловiка.

А вiн приступив до вiкна, остовпiв – це був лiкар.

Лiкар, побачивши його, вiдiйшов i не поздоровкався з ним, тiльки з жiнкою.

– Ганно, – крикнув вiн, – що це?!

– Га, що? – вiдповiла холодно Анна, – не було до кого слова заговорити…

Його очi загорiлися, як ножi вогню.

– З ким?! Чого вiн!..

– Милiший хто-небудь, як немова!

– Як ти смiеш?! – скричав Іван, бiлий, як стiна.

– Може, ще руку пiднесеш, бити будеш? Замкнувся на цiлий день, а я тут маю нiмiти зi стiнами?

Вiн цiлий аж трусився. Зiрвався з мiсця, вхопив за капелюх i вийшов. А жiнка плакала…

III

Була дванадцята година опiвночi, як в Cafe de Theatre довговолосий, чорний, як смола, циган з виразистим типовим своiй расi обличчям прихилив скрипку над вухом якогось чорнявого панка i грав дику степову арiю. Цiла каварня театральних гостей звернула очi в ту сторону й обдивляла того незвичайного чоловiка.

Був це 30-лiтнiй мужчина. На його головi волосся завивалось кучерями. Високе його чоло блищало, показувало глибоку зморшку над довгим орлиним носом, а з чорних очей стелилася незбагнута меланхолiя. Уста вузькi, кругло витятi, жiночi, грались демонiчною усмiшкою, тiльки щоки вiдбивались на бiлому, холодному обличчi… Вiн затиснув щоки i рвав малою, майже жiночою рукою чорний довгий вус, слухаючи, як грае циган.

– Хто це? Хто це?! – питалися гостi.

– Це той маляр Красович, що намалював чудову Мадонну у вiвтарi, – говорила синьоока блондина в елегантнiй сукнi, прихиляючись до безвусих товаришiв свого стола.

– А-а, то вiн? Видно, що незвичайний чоловiк, коли змiг сотворити такий твiр, – сказав один з акторiв.

Небавом його iм’я було на устах усiх. Вiн не чув на собi зору людей, тiльки слухав, як грае циган, i дивився вгору непорушними, як шкло, чорними очима. Циган грав дику степову арiю.