Українська модерна проза

В менi усталювалося пересвiдчення, що ся поява не знана на люднiм мiсцi, що ii виключне царство – се зачарованi урочища i самота старинних замчищ.

Чи се поет, чи демон – менi байдуже, мене цiкавила чимраз бiльше математична точнiсть сего улицетворення заклятих старинних загадок так, що вкiнцi вiдчитав я в сiй появi цiлу необмежену мiстерiю незнаних синтез, майстерну аналогiю, живе доповнене старого замчища.

Нудьга налiтала на мене, я глянув знов туди, куди смотрiла уперто постать, i мене придавила знов грiзна тишина, приковала так, що я не мiг утекти, нi рушитися, лиш вгрiб пальцi в землю i тремтiв усiм тiлом.

У хвилi, як тишина дотулилася вiчноi мертвеччини i, як здавалося, настае кiнець свiту – зiрвався громом такий гураган, що я вдарив лицем до землi.

До мене долетiв регiт, я пiдняв очi й узрiв крiзь шалену метушню пiску i галуззя появу в бiсноватiм танцi, чорна плахта розвiвалася i мигала на голих кiстках, я замкнув знов очi i котився вдолину.

Як довго се тривало, не знаю.

Мене збудила знов звичайна свiжа погода.

Я встав i вздрiв перед собою широку лаву чорноi спустошеноi землi, видертоi великанськими скибами, геть долинами аж до краю овиду.

І, не оглядаючись, пiшов я тiею чорною лавою.

БІЛИЙ КОНИК

Моiй дружинi Галi

Перекинулася моя жiнка бiлим коником, я сiв на нього, але голос сурм i барабанiв пригадав менi военний розказ, що маю iхати з iншими боронити чужоi вiтчини.

З лави кiнницi гурт за гуртом рушав вперед, мене обiймив неспокiй.

Прийшла черга на мене, мiй бiлий коник вигнув шию, вдер ногами до звалищ мiста, а коли я розглянувся, увидiв себе на розлогiм самотнiм степу.

Бiлий товариш похилив голову i працював пильно ногами, мене похилила журба на його шию, я потупив очi в тiй пильнiй працi.

– Так мовчки ти все двигаеш нашу тяжку долю.

По дорозi стрiчали ми своiх. Однi пиячили, другi торгували й лiчили грошi, iншi вели сварку, хто з них найлiпший, i волочилися за чуби, а ще iншi йшли на прощу.

– Не буду займати iх, – сказав я.

– Так, так, – вiдповiв бiлий товариш, киваючи головою, i смутним бистрим зором вдивлявся в землю i працював ревно.

Опинилися ми далеко, виiхали на високу гору, а на горi була зачарована звiздочотня.

Я вибiг на самий верх до пiднебноi салi, притулився до найбiльшого дальновида i став смотрiти ген вдолину на те нове мiсто, в якiм менi доведеться жити.