Українська модерна проза

Вернули родичi, Дан хлипав в колисцi. Перемучив нiч в гарячцi, а на другий день помер рано.

Я вбирав в коморi бiлу сорочку i заходився тайком з плачу та ламав руки.

На похоронi думав над тим, що не видiв Тiвара три доби. Тайна стала мiж нами обома. По правдi, я боявся стрiнути його. Коли припадково замiтив я його осторонь боком ока, був блiдий, як папiр. Бiдний хлопець мучився i не спав три доби.

Тiвар, той непосидющий, веселий хлопець, змiнився до знаку. Покинув товаришiв, забув усмiх, всяку розривку, а полюбив тишину i музику.

Я був з ним цiлих кiлька лiт, але за той час ми нi разу не лишалися оба. Коли доходило до того, то вiн все висувався зручно i лишав мене самого.

Я виiхав на студii, кинувся у вольний вир, але одинокою душею, яка завзято оправдувала перед рiднею i боронила кожний мiй крок, був Тiвар. В тих часах писав вiн до мене про все, що дiялося серед наших. За себе не згадував нiколи анi словом.

По школах взяв вiд батька пiдмогу, виiхав на чужину i пропав без слiду.

III

Блукаю по свiтi, вже й посивiв i похилився серед фальшивих звукiв.

Не раз серед ночi мигне деяка хвиля з життя – зiрвуся i бiгаю по хатi.

Отсе навiдався до могилки Дана… Запалася, лише берези збiгають до неi в долину, як стрункi бiлi дiвчата.

Слухаю i собi не вiрю.

Пливуть тони, дивна музика… знайомi таемнi тони. Лише скрипка може 'iх виспiвати, бо грудь скрипки се грудь дитини…

Лине скарга з далекого свiту… Сльози перемiнилися в дiаманти i падуть на глибiнь, а на тiй глибинi струни арфи.

Чим бiльше звисока вони падуть, тим тони вищi, а чим нижче сльози падуть, тим гомiн яснiший.

Чую смiх дитини, сердечний, захоплений смiх розбавленоi дитини. Нараз тони розливаються, як би на розщебетаних соловейкiв вдарили крила смертi…

Пiсня без слiв, без iменi… Я лише знаю, що се твiр Тiвара. Вiн посилае менi його з далекого свiту на розрадоньку серед болiв дня.

По бiлих березах повiяла дрож. Кулилися, як душi жiнок.

По струнах неба пересунувся кiготь вiрла i палець дитини…

ДОРІЙСЬКЕ ПІДСІННЯ

У стародавнiй святинi, покинутiй на горi за мiстом, заколочують потомки спокiй давнiх богiв i построюють своi гри.

Пiсля тисячi лiт дочекалася святиня, що вiдновлено в нiй Софоклового «Царя Едiпа».

В першому ряду сидить артист i видить, як велич сеi трагедii затяжка на нинiшнi сили, як уся ii вага скриваеться перед публiкою – Едiп i публiка – обое слiпi; тiлько Едiповi не снилося пiзнавати ii.