Українська модерна проза

…Пооблипало бiлим усе: i дахи залiзнi, й тонкi i узорнi грати, та не минуло нi одного залiмчика, нi виступця – нiчого!.. А дерева, а кущi!.. Кожная гiлочка, кожна частиночка – бiла, вовниста од шерхеню… І, здавалось, що тi дерева та кущi наближаються, облямованi памороззю розкiшною, що туляться одно до одного… Долi постеленi ковдри бiлесенькi, непоплямленi нi единою плямкою… І ставало милiше вiд них, ставало теплiше, бо холод вже був за тепло! – Тиха краса, чиста краса!.

…На улицях города – скрiзь слизька, погана, що хапаеться нiг, грязюка… Немило ходить по нiй: панни з огидою, злегенька переступають, високо пiдобгавши спiдницi… Простий люд iде навпростець – мiсить грязюку та з жалем дивиться на чоботи, як новi, або як з дiркою, що набираються бруду… Аж ось майнуло сонце золотими крилами… довгий промiнь його упав на болото, i воно стало срiбне, i стало воно золоте, i заблищало нестерпуче гарним блиском, а кожна, сама дрiбна калюжка, одбила в собi усе: i людей, i доми, i дерева навкруги, i далеке, високе, просторе, блакитне, жаданее небо… І нiхто, нiхто не примiтив тiеi краси… Нащо ж вона? Для чого? Так… це щирiсть природи – хоч би й не хотiла, та творить красу скрiзь i повiк…

…Малюе, малюе безупину тонким бiлим олiвцем – тут i лiси чарiвнi, де квiтки без корiння ростуть та цвiтуть… Корабель iз силою тонких, як голки, щоглiв… Зiрки… Коронки… Знов зiрки… Усе – од морозу, морозна краса… Хто ж думав, що вийде iз того краса? Нiхто i нiколи, а вийшла… Сипляться, туляться один на один, i мигтять, i ряхтять – скрiзь дiаманти!.

…Пожежа… Полум’я лиже там, що тiльки не есть дерев’яне. Змахи його, довгi та гострi, наче пiдмивають iзнизу, з бокiв, спереду, ззаду, i знов перекидаються через верх, як стрiчки гарячi, граються тисячами способiв… од середнього, широкого полум’я одколюються, одщiплюються тоненькi струмочки, буйнiють, як волосся на головi, пiдкидаються вгору, спускаються долi, все обсновують, як павутинням, затягають рами од вiкон, наче живими, тремтячими червоними фiранками… Вгорi на високому, потемнiлому небi рожевi, прегарнi вiнцi, що здалека видно… Сувора та гнiвна краса! Скiльки страждання, скiльки нещастя! Дарма! Краса до краси!.