Мауглі = Mowgli

– Геть, паскудо! – рикнув батько-Вовк. – Швендяй зi своiм паном! Ти сьогоднi вже свое зробив.

– Ну що ж, пiду, – хихикнув Табакi. – Згодом Шер-Хан i сам подасть голос. Он вiн – у долинi. Я мiг би й не трудити ноги, щоб сповiстити про це.

Батько-Вовк прислухався: унизу, в долинi при невеликiй рiчцi, пролунало люте й злiсне ревiння тигра, котрий упустив здобич i з досади казився на всю околицю.

– От недорiка! – мовив батько-Вовк. – Зчинити галас на нiчних ловах! Чи вiн не може вiдрiзнити наших оленiв вiд товстих буйволiв з Вайнганги?

– Цить! Вiн вистежуе не буйвола i не оленя, – озвалася мати-Вовчиця.

 – Вiн полюе на людину.

Ревiння змiнилося глухим риком, що лунав немовби звiдусiль. Це був той рик, що до смертi лякае дроворубiв i селян, коли вони ночують у лiсi, i часом змушуе iх бiгти просто до тигра в пазурi.

– Кажеш, на людину! – батько-Вовк вишкiрив своi бiлi зуби. – Невже йому мало усiлякоi дрiбноти та жаб у болотi, що його потягло на людське м’ясо, та ще й на наших угiддях?

Закон Джунглiв, який завжди передбачливий, дозволяе звiрам вистежувати людей лише тодi, коли вони навчають свою малечу полювати на здобич.

Але навiть тодi звiр не може вбити людину в тих краях, що iх обжила зграя чи його сiм’я. Пiсля загибелi людини з’являються бiлi люди на слонах, з рушницями i юрми темношкiрих людей з гонгами та смолоскипами; i тодi усiм звiрам у Джунглях буде скрутно. А ще звiрi знають, що людина – найбiльш слабке та безпорадне створiння з-помiж усiх, i поважному мисливцю не годиться ii чiпати. Вони кажуть – i це правда, – що в людожерiв лисiе хутро i випадають зуби.

Ричання стало гучнiшим i завершилося оглушливим «А-р-р!» – так тигр сповiщае, що готовий до нападу.

Потiм почулося озвiрiле виття, не таке, як зазвичай у тигра.

– Спiймав облизня, – мовила мати-Вовчиця. – Ти диви!

Батько-Вовк майнув на розвiдини i неподалiк вiд печери почув розлючений рик Шер-Хана, що шарудiв у заростях.

– Цей дурило обпiк собi лапи! З дурного розуму стрибонув у вогнище дроворуба! – пхикнув батько-Вовк.

 – А за ним i Табакi.

– Хтось лiзе сюди, – сказала мати-Вовчиця, нашорошивши одне вухо. – Пильнуй.

У заростях почувся тихий шурхiт, i батько-Вовк присiв на заднi лапи, готуючись до стрибка. І якби хтось цiеi митi подивився на нього, то побачив би найбiльше диво – як вовк завмер посеред стрибка. Вiн кинувся наперед, iще не бачачи, на що кидаеться, i раптом укляк на мiсцi.