Звичай бiлої людини = The White Man's Way

– Вони тiльки переводяться нiнащо, а потiм здихають. Ти колись бачив, щоб iз собакою, якого звати просто Касьяр, Сиваш або Хаскi, сталося щось лихе? Егеж, дзуськи! От поглянь на Шукума; вiн…

Хоп! Охлялий звiр стрибнув угору, i бiлi зуби клацнули бiля горла Мейсона.

– Ти що це робиш, га?

Жорстокий удар рукiв’ям нагая за вухом повалив собаку в снiг. Вiн трусився, з пащi капала жовта слина.

– Я ж казав, поглянь на Шукума. Оцей не схибить! Закладаюся, ще до кiнця тижня вiн зжере Кармен.

– А я пропоную робити ставку на iнше, – озвався Мейлмют Кiд, перевертаючи хлiб, що вiдтавав бiля вогню.

– Закладаюся, ми ще до кiнця нашоi подорожi з’iмо Шукума. Що скажеш, Рут?

Індiанка поклала у каву грудочку льоду, перевела погляд iз Мейлмюта Кiда на свого чоловiка, потiм на собак, але вiдповiсти не зважилася. Ця очевидна iстина не вимагала пiдтверджень. Їх чекали двiстi миль дороги по непроiзному шляху, iжi для них самих лишилося на шiсть днiв, а для собак i зовсiм нiчого, – отже, вибору не було.

Двое чоловiкiв i жiнка пiдсунулися до вогнища i приступили до свого злиденного снiданку. Собаки лежали у запряжцi, бо настав час денного перепочинку, i заздрiсно проводжали поглядом кожний шматок.

– Вiд завтра – нiяких снiданкiв, – сказав Мейлмют Кiд. – І треба наглядати за собаками, а то вони геть знахабнiли. Тiльки дай iм волю, горлянку тобi перегризуть.

– А я ж колись був старостою Епвортськоi парафii i викладав у недiльнiй школi!

І, мовивши це не знати для чого, Мейсон поринув у дрiмотне споглядання своiх мокасинiв, од яких пiднiмалася пара.

Та Рут перервала його роздуми, наливши йому чашку кави.

– Дякувати Боговi, чаю в нас досить! Я бачив, як вiн росте – там, у Теннессi. Чого б я зараз не дав за гарячу кукурудзяну перепiчку! Не журися, Рут; скоро тобi не доведеться голодувати, та й мокасини носити не буде потреби.

Жiнка, почувши цi слова, трохи повеселiшала, i ii очi засвiтилися любов’ю до ii бiлого володаря – першого бiлого чоловiка, якого вона зустрiла, першого чоловiка на ii пам’ятi, який не вважав жiнку за нерозумну тварину чи в’ючну худобу.

– Так, Рут, – повiв далi чоловiк тiею химерною мовою, якою вони лишень i могли порозумiтися, – зачекай трохи, скоро ми вийдемо звiдси до далекого краю. Вiзьмемо каное бiлоi людини i попливемо до Солоноi Води. Так, погана вода, зла вода – наче великi гори весь час стрибають угору та вниз.