Олмейрова примха

Та дарма! Незабаром усьому прийде край.

Перемiг незадоволення й не звернув уваги на поклик. Сперся лiктями на бильця веранди й утупив очi у величезну рiчку, що байдуже котила прудкi хвилi у нього перед очима. Любив дивитись на Пантаi, надто коли заходило сонце, кидаючи на неi жмуття золотого промiння. Може, тому, що часто думав про золото. А золота йому не пощастило придбати; золото, здебiльше кривдою, придбали iншi; золота ж вiн хотiв чесно здобути для себе i для Нiни. Поринув у мрii про могутнiсть та багатство, далеко вiд цього берега, де прожив стiльки рокiв i забув навiть тяготи працi, наперед смакуючи велику нагороду.

Вони житимуть в Європi – вiн та його дочка, багатi й усiма шанованi.

Нiхто й не згадае про мiшану кров дочки, споглядаючи ii дивовижну вроду й знаючи про його незлiченнi скарби. Дивлячись на ii трiумф, вiн i сам помолодшае та забуде двадцять п’ять рокiв ненастанних тяжких змагань на цьому березi, де завжди почував себе в’язнем. І все це близько, аби лише здобути багатство. Та хай тiльки Дейн повернеться! А вiн мусить незабаром вернутися у своiх же iнтересах, бо i йому припаде дещиця.

Правда, спiзнився на тиждень. Та, можливо, буде сьогоднi увечорi.

Так думав Олмейр, стоячи на верандi свого нового й уже зруйнованого будинку – остання його недоля – i дивлячись на широку рiчку. Та не золотилася вона сьогоднi, бо вся набутнiла вiд дощiв, i вiн споглядав байдужим оком, як каламутнi хвилi несли спорохнявiлi стовбури, гiлки та цiлi, вивернутi з корiнням дерева, сердито булькаючи й переливаючись помiж листя.

Одне дерево зачепилось бiля похилого берега, саме проти будинку, й Олмейр, одiрвавшись од думок, почав стежити за ним, трохи зацiкавлений. Дерево повiльно гойдалося на мiсцi, тодi як навколо нього шумувала спiнена вода, потiм звiльнилось i знову попливло вниз течiею, поволi перекидаючись та пiдкидаючи вгору довге оголене гiлля, нiби простягаючи до неба руки з нiмою скаргою на непотрiбну жорстокiсть та насильство рiчки. Олмейрова зацiкавленiсть долею дерева враз зросла.

Вiн перехилився, стежачи, чи не зачепиться воно на мiлинi нижче. Дерево не зачепилося. Тодi одкинувся назад, думаючи, що тепер аж до самого моря воно плистиме вiльно, i вiн позаздрив мертвiй деревинi, яка вже видавалася маленькою плямою, зникаючи в сутiнку, що все темнiшав. Деревина вже зникла з очей, а вiн думав, чи далеко вона випливе в море? На пiвдень чи на пiвнiч винесе ii течiя? Певно, на пiвдень, аж до Целебесу, можливо, до Макассару.