Шляхом бурхливим

Але там було тихо, мабуть вартовий козак спав пiд тихий шум дощу. Втiкачi зайшли пiд башту, i Дорош, ставши навколiшки, помацав руками по землi i знайшов кiльце вiд ляди. Вiн спробував пiдняти ляду за кiльце, але ляда не пiддавалася. Дорош мовчки взяв руку козака, що стояв коло нього, i потягнув ii до кiльця. Запорожець, захопивши в лiву руку кайдани, щоб часом не забряжчали, потягнув правою рукою за кiльце i вiдкрив ляду.

Втiкачi по кам’яних схiдцях зiйшли вниз i пiшли пiдземним ходом. Тут було холоднiше, нiж на дворi, але повiтря було важке, пахло цвiллю, як у льоху.

Держачись за слизькi цеглянi стiнки ходу, вони йшли ввесь час мовчки. Хiд спочатку йшов досить круто вниз, але потiм став рiвний. Там було темно й так тихо, що навiть кроки босих втiкачiв досить гулко вiддавалися пiд склепiнням ходу. Пiдземний хiд мав всього шiстнадцять сажнiв завдовжки, але iм у цiй темрявi здалося, що вони пройшли не менш як двi верстви.

Витягнутi руки Дорошевi торкнулися залiзних дверей.

Дверi зачинялися тiльки на засув, але тепер Дорош чогось боявся, що вони будуть замкненi на замок. Вiн, тремтячи, помацав засув i радiсно зiдхнув, коли почув пiд руками, що немае замка; хлопець вiдсунув засув i вилiз з ходу наверх. Вихiд був штучно замаскований чагарниками, так, що навiть у трьох кроках вiд його не можна було нiчого помiтити.

Дощ ущух. Де-не-де крiзь розiрванi клаптi хмар проглядали зорi. Запахло рiчкою й осокою. З рiчки чулося дзвiнке квакання жаб.

– Ну, а тепер куда? – спитав холоп.

– Ідiть берегом повз греблi. Перепливiть рiчку й заховайтеся в лiсi на тiм боцi, де лежить упоперек рiчки верба, а я завтра увечерi пiдпливу до вас.

– А ти хiба не з нами?

– А кайдани куди дiнете? Я привезу струмент, щоб можна було зняти кайдани.

– Ну i мальчiк… В первий раз такого вiжу, – сказав холоп. – Я думал, что с вас, хохлов, i толку нiкакого.

– Ну, скорiше тiкайте, а то менi ще багато дiла.

Козак та холоп якось мимоволi обiйняли й поцiлували один по одному хлопця.

– Ну, спасибi, хлопче. Не сподiвався я цього.

– Век не забуду. Ну i мальчiк!

Дорош пiрнув у кущi, влiз у хiд i зачинив за собою на засув дверi. Йому було так страшно в цьому темноi льосi, де зi стелi падали краплини води, де iнодi вiн босою ногою наступав на жабу, що крякала; так страшно було, що вiн навiть не знав, чи живий, чи мертвий, коли, нарештi добрався до схiдцiв, що вели на поверхню до ляди.