Шляхом бурхливим

Думка про те, що запорожця поженуть завтра до князя у Бiлгород, не давала йому спокою. Вiн знав, що запорожця знову катуватимуть i, нарештi, завдадуть на люту смерть. І за що? За те, що оборонив старого Журавля?

Дорош не пiшов додому, а зайшов у шинок до батькового кума й компаньйона.

В головi у Дороша маячила якась невиразна думка урятувати козака, але ця думка не набрала ще реального змiсту. Вiн знав тiльки, що урятувати запорожця треба сьогоднi, бо завтра вже буде пiзно. В шинку було досить багато народу. Йшов дощ, а дощ, як i добра погода, прихиляе серце до випивки.

За одним столом сидiли дячок Семенич, Ванько Стрешньов i ще якийсь москаль, невiдомий Дорошевi. Вони грали у зернь. Московський Приказ Розрядний, надсилаючи iнструкцii воеводам, завжди наказував iм стежити за тим, щоб по шинках у государевих городах розпусти й гри в зернь не було, але, звичайно, легше видавати накази, нiж iх виконувати. І Ванько Стрешньов, i, особливо, дячок Семе-нич добре знали цi накази, але вони були найпершi i найзавзятiшi грачi в цю газардову гру.

За другим столом сидiло четверо козакiв та мiщан i пили горiлку. На лавi, що стояла вздовж стiни, сидiли двi молодi баби. Вони лускали насiння i випльовували лушпиння на земляну долiвку. Одна з них була Палажка, що ii чоловiка рокiв п’ять тому татари погнали до Криму, друга – московка, вдова московського стрiльця. Обидвi були набiленi, i щоки iм палали, як червоний мак.

Дорош постановив барило у куток, коло бочки з горiлкою, а сам сiв на другому кiнцi лави й став дивитися, як грають у зернь.

Всi трое грали рiзно. Дячок був спокiйний: не можна було взнати, чи вигравав вiн, чи нi. Стрешньов, навпаки, грав з великим газардом. Коли йому щастило, вiн глузував зi своiх партнерiв, коли ж програвав – лаявся гидкою лайкою й звертався за спiвчуттям до дячка й другого москаля, наче вони могли спiвчувати йому.

Третiй москаль був зовсiм п’яний i, видимо, ледве розбирався, де вiн i що з ним. Звали його Селiфон Прозоров. Баби кiлька разiв зачiпали грачiв, але тi не звертали на них нiякоi уваги.

Нарештi, бабам, очевидячки, обридло бути у такiй зневазi. Вони пошептали-ся помiж себе i засмiялися, наче вигадали щось дуже веселе. Московка встала з лави, струсила з сарафана лушпиння й пiдiйшла до грачiв.

– Ну, Ванюша, – сказала вона, поклавши руку на плеча Стреш-ньову, – бросай. Надоело. Что ж ти на меня i не глянеш даже?

– Подождi, Мотька, дай отиграюсь!

– Завтра отиграешся!

Вона простягнула руку до столу.