Шляхом бурхливим

Холодно йому чи що? Чого ж вiн не одягае штанiв? Ось вiн пiдносить штани до рота, наче збираеться iсти iх. А… тепер зрозумiло: вiн гризе вузли на холошах, що хтось нав’язав йому… Та це ж вiн, Дорош, нав’язав йому «сухарiв», коли той був у рiчцi. А ось Дубовиченко, а ось Осадченко Каркач…

– Чого сидиш? – кричить Дубовиченко. – Пливи мерщiй назад!

Раптом слова цi становляться зрозумiлi Дорошевi. А справдi – треба плисти назад. Але вiн почувае, що не може зробити цього. Йому здаеться, що ледве вiн влiзе в рiчку, як знову почне потопати, знову його обхоплять холоднi води рiчки, вiн пiде на дно i знову не можна буде дихати, а вода лiзтиме в горло.

Дорош мовчки хитнув головою: не можу!

– Пливи, не бiйся! Боягузе! В’яжiть йому сухарiв, хлопцi!

Але це зовсiм не лякае й не ображае хлопця: що «сухарi», коли треба знову лiзти у рiчку.

Боягуз! Нi, вiн не боягуз. Хто навкулачках iде перший у лавi? Вiн, Дорош. Дорош Наливайченко. Хто iздив минулого тижня з батьком до броду татарським шляхом? Вiн, Дорош.

Вiн не боягуз. А рiчка… все-таки страшно!

Хлопцi з того берега припливли до нього, тягли його у рiчку, але вiн пручався i не лiз у воду. Потiм хлопцi, покинувши Дороша, стали драти ракiв. Вони по черзi пiрнали пiд кручу i, знайшовши печерку, де ховалися раки, витягали iх з води й викидали на берег. Печерки цi iнодi були вузькi i в них легко застрягала рука. В цей раз пiд водою ледве не залишився Дубовиченко. Рука хлопця досить легко зайшла у печерку, але, коли вiн, намацавши рака, схопив його i стиснув у жменi, кулак застряг у вузькому мiсцi печерки.

Спасибi Каркачевi, що, раптом зрозумiвши це, кинувся в рiчку i, коли Дубовиченко нарештi розтулив жменю, витягнув його ледве живого. А то б були раки… Потiм хлопцi здумали розпалити багаття, щоб напекти ракiв, але нi в кого нi кременя й кресала; а Дорош усе сидiв i чекав не знати чого.

Вiн знав, що через рiчку не було нi мосту, нi кладок, i iншого способу, як переплисти ii знову, не було, щоб попасти на той бiк. Нарештi хлопцi, загубивши надiю примусити його лiзти у воду, вилаяли й пiшли геть.

– Не лякайся i лiзь у рiчку, допливеш тепер! – крикнув хтось iз хлоп’ячого гурту.

Тiльки тепер почув Дорош, який самотнiй вiн був тут на березi цiеi глибокоi рiчки. А на протилежному березi рiчки також самотньо лежали його бiла сорочка й штани з добре зав’язаними на холошах «сухарями». Про це вже подбав Митро Стрiха, що сам ледве розгриз вузли на своiх штанях, якi понав’язував йому Дорош.