Шляхом бурхливим

Коло школи, що мiстилася в хатi, недалеко церкви, товаришiв уже не було; всi вони сидiли в школi i з ii вiкон вилiтало голосне гудiння школярiв.

Коли Дорош зайшов у школу, вiн побачив давно знайому картину: за двома довгими столами сидiло чоловiка п’ятнадцять школярiв. Перед ними лежали книжки й чорнi дощечки, що на них учнi писали крейдою. Кожний з них бубонiв свое: той читав Псалтир, той Часо-слiвця, а найменшi гризли склади.

Пан директор, бакаляр i мандрiвний дяк, в однiй особi Панаса Йосиповича Цурки, в той час стояв спиною до дверей i водив указкою перед носом Митра Стрiхи, приятеля Дорошевого, що нав’язав йому на рiчцi «сухарiв».

Бакаляр був високий, дужий чоловiк у довгому вицвiлому пiдряснику; на спину йому, як у доброi дiвчини, звисала товста коса.

Цей дяк, на думку панотця Успенськоi церкви, був чудернацькою i непокiрливою людиною: усе вiн перевертав на свое. Так, у акатистi св. Пименовi вiн спiвав: «Святий Пимене, отче, моли Бога о нас!», а треба зовсiм навпаки: «Отче Пимене, моли Бога о нас!»

– Ну, що ото ти спiваеш дяче, – скаже йому пiп, – хiба ж там сказано: «Пимене отче?»

– А як, по-вашому, панотче: «одчепи мене?» А люди скажуть? Зачепився, скажуть, дяк, та й молиться: «одчепи мене!» Од чого одчепи? Нi, треба спiвати: «Пимене отче!»

Коли вiн спiвав на клiросi, вiн сам собi задавав тону: та-та-та! І все таки нiколи не попадав у лад поповi.

– Отложим попече… – починав дяк дишкантом, – попече-ние… – пiдхоплював вiн альтом, – попечение! – закiнчував вiн уже басом.

– Що, – пошепки звертався вiн до необережного прихильника клiросного спiву, – не пiдладиш? Хе, хе! Це ж – партесне!

Особливо зворушливо було чути, коли вiн, всiм вiдомий п’яниця, з «апостолом» виходив на середину церкви i починав низьким басом: «Братiе… у! Не упива…у… теся вино… ум! В нем бо есть блу-у-д!»

– Ну, й добре прочитав апостола дяк, – балакали козаки пiсля служби Божоi в шинку, вихиляючи чарку горiлки, – як узяв: в нем бо есть блуд!.

Дорощ спинився у дверях i подивився на широку спину бака-ляра.

– Ану читай, – сказав дяк Митровi.

– Наш – есть – буки – он… Наш – есть… Не, буки – он… бо, не… бо… Небо.

– Так.