Шляхом бурхливим

Вiн навiть спинився на порозi, побачивши, у якому виглядi були дiти боярськi: у високого, що в соболевiй шапцi, розбитий нiс; кров засохла на вусах i бородi; у молодця з сергою лiве око розпухло, i круг його, наче хто провiв пензлем, пишався здоровий синяк; третiй був бiлий як крейда; видно було, що його нудило; вiн трохи зiгнувся i держався обома руками за живiт.

– Кто ето вас етак разукрасiл? Уже успелi побивать в кабаке?

– Крест святой, – перехрестився молодець з сергою, – маковой росiнки во рту не било.

– Оно i вiдно. С чем пожаловалi?

– Обiдели нас черкаси i бiлi чем попадя смертним боем.

Пiддячий хотiв був розпитати, хто бив i коли бив дiтей боярських, але побачив, що на площi з’явилася товста постать воеводи. Вiн iшов поважно, спираючись на високу патерицю. Пiт струмками лив з-пiд високоi шапки воеводи, вiн часто спинявся й витирав чоло червоною хусткою, що ввесь час тримав у лiвiй руцi.

– Вот iдьот воевода, – сказав пiддячий, – ему поведайте про свою обiду.

Побачивши воеводу, дiти боярськi переглянулися i, раптом зiгнувшись, наче по командi, уклонилися до землi i стояли так, звiсивши руки долу, доки воевода пiдiйшов до них близько.

– Что за людi? – спитав воевода, бачачи тiльки потилицi боярських дiтей.

– Велi слово молвiть, боярiн. Вислушай нас, холопов твоiх!

– Говорi! Ну-ну… – протягнув воевода, глянувши на молодцiв, що вже випростувалися i стояли перед ним у всiй своiй красi, – здорово вас обработалi!

Молодець у соболевiй шапцi витягнув з пазухи згорнутий папiр i, уклонившися ще раз, подав його воеводi.

– Не гневайся, боярiн, прiмi челобiтную на черкасiшку Журав-льова Денiску, пчельнiк у нево возле речкi.

– Чiтай! – передав воевода папiр пiддячому.

Пiддячий розгорнув папiр.

«Бют челом, – почав вiн, – холопишки твои, дети боярские городовой службы Ивашка Стрешньов да Митька Гусев да Гришка Емельянов. В нышешнем 181 году (1673), июля в 15-й день, пошли мы, холопы твои, на пчельник черкасишки Журавлева Дениски купить меду, а он, Дениска Журавлев, меду нам не продал, а всячески непотребными словами нас поносил и бил нещадно чем попадя; а там у него на пчельнике хоронится воровской человек из запорожских казаков, нам неведомый, и тот бил нас, служилых твоих людей, и шапку с меня, Ивашки Стрешньова, сорвал и ногой кинул…»

– Ето какой же Журавльов? – спитав воевода, глянувши на пiддячого.

– Денiска, престарелий уже человек, Ивана Журавльова отец.