Нічний репортер

– А що було з Томашевичем пiсля злиття?

– Вiн пiшов звiдти i став працювати у фiрмi, яка торгувала солодом i хмелем. А незабаром став ii головним директором, а вiдтак ендеком. Приеднався до партii народноi демократii… Ну i потрапив до мiськоi ради, бо завдяки йому партiя набрала на десяток крiсел бiльше. Його цiнять. І хтозна, чи незабаром вiн не стане президентом мiста.

– До того начеб i йдеться. І це все, що ти про нього знаеш?

– Кажу ж: я бiльше ним не цiкавився. Лише одного разу, рокiв два тому, до мене звернулися в справi оболонi на Замарстиновi.

Там було пасовисько. І Томашевич купив його чотири роки тому для випасу худоби, бо начебто збирався розводити кiз альпiйськоi породи. Так i було записано в актах. Та раптом на оболонi розпочалося будiвництво. Жодних альпiйських кiз там нiколи нiхто не бачив. Люди, якi мали хати по обидва боки оболонi, почали скаржитися, я iм оформив тi скарги, але суд вони програли.

– А будiвництво розпочав Томашевич?

– Нi. Вiн перепродав пасовисько вже як мiсце пiд забудову, заробивши в десять разiв бiльше.

Я поклав перед ним папку.

– Ось, поглянь.

Вiн здивовано розгорнув папку i з зацiкавленням став роздивлятися знимки. Я оповiв йому про зустрiч в парку. Висновок його був такий самий, як i мiй: Томашевич шантажував, очевидно, своiх полiтичних опонентiв. Як йому вдалося органiзувати цi знимки з борделю – невiдомо, але ось вони у всiй красi.

– Тепер ти бачиш, що я тим бiльше повинен зробити все, аби вiн не став президентом мiста? – запитав я, згортаючи папку.

– Твоя справа. Товкти головою в стiну теж приносить свою користь. Стаеш твердолобим. Щодо зубiв, то я вже не певен.

Я пiдвiвся i хотiв iти, коли вiн мовби опам’ятався i пригадав собi щось, при цьому вагаючись, чи варто менi те оповiдати.

– Стривай, – сказав замислено. – Щоб мене совiсть не мучила, пiдкажу тобi ще дещо. Ти мене запитував про членiв, а нiчого про акцiонерiв.

– А акцiонери не були водночас членами? – здивувався я.

– Були. Всього було п’ять акцiонерiв.

За умовами угоди, акцii померлого акцiонера переходили у власнiсть живих. Пiв року тому померло трое. Нагло. Один за другим.

– Отже, зосталося двое… І всi акцii перейшли були iм?

– Так.

– І хто вони?

– Одного ти знаеш.

– Та йди! Невже Томашевич?

– Вiн.

– Хто другий?

– Це невiдомо. Імена акцiонерiв тримали в секретi. Вiдомими вони ставали щойно в день смертi.

– Як же ти довiдався iм’я Томашевича?

– Справа виглядала так.