Кар’єра Никодима Дизми

– Вважайте, чорти б вас побрали, ви менi вибили тарiлку з рук! – кинув йому просто в обличчя.

Очi товстуна свiтилися небувалим подивом, навiть переляком. Вiн подивився на пiдлогу i, сконфузившись, став вибачатися.

Навкруги все принишкло. Пiдскочив офiцiант, прибрав скалки, а iнший подав Дизмi нову тарiлку.

Ще не розумiючи, що вiн зробив, Дизма почав знову накладати собi той самий салат. І лише вiдiйшовши вбiк i трохи заспокоiвшись, раптом зрозумiв, що його кожноi митi можуть викинути геть. Тодi вiн став ковтати не розжувавши, щоб з’iсти бiльше.

Тим часом зала наповнювалася гостями, i Дизма з полегшенням переконався, що нiхто на нього не звертае уваги. Це його пiдбадьорило, i вiн знову наповнив свою тарiлку. Виявивши бiля себе пiднос з налитими чарками, випив двi, одну за одною, i вiдчув себе впевненiше. Потягнувшись за третьою, з подивом помiтив, як пiднята чиеюсь рукою сусiдня чарка злегка цокаеться в його власну. Водночас до нього долинуло:

– Можна з вами випити?

Поряд стояв високий брюнет у мундирi полковника i якось двозначно посмiхався.

Вони пiднесли чарки i випили. Полковник простягнув руку.

– Вареда.

– Дизма, – луною вiдгукнувся Никодим i потиснув руку.

– Вiтаю, – нахилився до Дизми полковник. – Добряче ви втерли носа тому Терковському. Я все бачив.

Дизма почервонiв.

– Ну, – подумав вiн, – зараз цей мене виставить. Але як делiкатно пiдбираеться!..

– Ха-ха, – тихо засмiявся полковник Вареда, – ще i зараз кров закипае при самiй думцi про цього телепня.

Випили ще по однiй, i тут Дизма зрозумiв, що мiж отим товстуном Терковським i полковником живе якась неприязнь.

– Дурницi! – шкода тiльки… того… салату i тарiлочки.

Вареда розреготався.

– Жартуете! Я бачу, ви дотепний чоловiк, пане Дизмо! Ваше здоров’я!

– Знаете що, – додав вiн, ставлячи чарку на пiднос, – адже це чудовий анекдот: Терковський – то дурницi, тiльки шкода салату!

Полковник був у захватi i реготав без упину.

Вареда почастував Дизму цигаркою, i вони вiдiйшли до вiкна. Щойно встигли запалити цигарки, як до них наблизився невисокий свiтловолосий, сивуватий чоловiк зi стрiмкими рухами i скляними очима.

– Вацеку! – крикнув вiн. – Почастуй цигаркою. Забув своi.

Полковник знову вийняв срiбний портсигар.

– Прошу.