Кар’єра Никодима Дизми

У Варшавi вiн не знав нiкого, принаймнi нiкого такого, кого б сьогоднi, вiн, адмiнiстратор маетку, мiг би вiдвiдати. При згадцi про Бартекiв вiн аж внутрiшньо здригнувся. Їхня закiптюжена кiмната була для нього таким уособленням сувороi дiйсностi, до якоi рано чи пiзно потрiбно буде повернутися, як i заляпана чорнилом так звана зала поштовоi контори у Лисковi. Никодим вiдчував, що його незвичайна красива пригода незабаром закiнчиться, але намагався про це не думати.

Однак бездiяльнiсть повертала його думки до дiйсностi, i, щоб вiдiгнати iх, Дизма вирiшив пiднятися у свiй номер.

Тут вiн пригадав про лист Понiмiрського. Вийняв його i знову прочитав.

– Е, хай там як! – махнув рукою Никодим. – Пiду, що зi мною зроблять?!

Панi Юзефина Пшеленська встала цього дня з лiвоi ноги. Це було одноголосно визнано на кухнi о десятiй ранку, а об одинадцятiй в усьому помешканнi панував такий рейвах i галас, неначе йшлося не про саму лише лiву ногу, а щонайменше про обидвi.

О дванадцятiй помешкання шановноi панi Пшеленськоi видавалося сумним поеднанням хаосу i панiки, де антикварнi меблi несамовито гарцювали, перекидалися з мiсця на мiсце, поки нарештi не гепались десь в пилюку, задерши догори своi рахiтично-вишуканi нiжки.

Серед переляканоi прислуги гасала господиня дому, як та валькiрiя на полi битви. Попереду трiщала кулеметна черга ii лайок, позаду, мов крила бурнуса, майорiли поли халата.

У вiтальнi бурчав пилосос, надворi гримiв грiм вiд вибивання килимiв, вiкна то вiдчинялися, тому що в цiй задусi не можна було висидiти нi хвилини, то з трiском зачинялися, бо цi протяги зносили голову.

На довершення всього безперервно трiщав телефон, i в слухавку з рота господинi градом сипалась лайка, хльостка, немов удари батога.

У такий момент у передпокоi i пролунав дзвiнок. Чаша терпiння була переповнена, i панi Юзефина стрiлою помчала особисто вiдiмкнути дверi. Нажахана прислуга завмерла, подумки доручивши Божiй опiцi особу злощасного гостя.

Дверi рiзко вiдчинилися, i, подiбно до гарматного пострiлу, гримнуло гучне питання:

– Що треба?

Це нелюб’язне привiтання не спантеличило Никодима.

Навпаки, вiн раптом вiдчув у собi бiльше впевненостi, тон i зовнiшнiсть цiеi дами нагадали йому власних знайомих.

– Я до панi Пшеленськоi.

– Що вам треба, питаю?

– Є справа. Прошу доповiсти панi, що прийшов колега ii племiнника.

– Якого ще племiнника?

– Графа Понiмiрського, – не без задоволення вимовив Дизма. Ефект був несподiваний.