Кар’єра Никодима Дизми

– Будемо читати далi?

– А може, вам набридло читати?

– О нi, я люблю читати вголос.

Пролунав стук у дверi i почувся голос Касi:

– Нiно, можна тебе на хвилинку?

– Даруйте, – сказала Нiна, встаючи, – я зараз повернуся.

До вух Никодима долетiв роздратований голос Касi, потiм все стихло.

Дизма став роздумувати над ситуацiею. Той факт, що вiн подобаеться панi Нiнi, здаеться, сумнiву не пiдлягае. Яку вигоду можна мати з цього? Чи вдасться завдяки ii допомозi утриматися на мiсцi адмiнiстратора у Коробовi?

«Сумнiвно, – сам собi заперечив Никодим, – вона не мае жодного впливу на чоловiка.

Як тiльки старий побачить, що я нiчого не вартий, вiн викине мене без розмов, а хворiти вiчно теж не можна!»

Дизму здивував несподiваний успiх у такоi освiченоi панi, але вiд цього вiн не вiдчув нi радостi, нi гордостi. Мозок Никодима був надто перейнятий пошуком способiв якомога довше протриматися в Коборовi. Жоднi iншi почуття не могли вiдiрвати його вiд цього прагнення. Нiна, очевидно, вважае, що вiн гiдний ii довiри.

І вона йому подобалася, але не бiльше, нiж Кася, Манька чи будь-яка iнша молода жiнка.

Серце Никодима Дизми ще досi не знало кохання. На романтичних сторiнках його життя залишилися лише нечисленнi спогади про випадковi, незначущi зустрiчi, яких i не було надто багато. Думаючи зараз про панi Нiну, вiн не намагався зазирнути вперед, не будував жодних планiв. Бiльше того, природжена обережнiсть застерiгала його вiд смiливого кроку, який би мiг зашкодити йому. А якщо раптом про це довiдаеться чоловiк?

Панi Нiна повернулася дещо засмучена, i Никодим подумав, що вона, напевно, мала неприемну розмову з Касею.

Вона i далi читала вголос, але вони вже не розмовляли до самого обiду. Пiсля обiду Никодим заснув i прокинувся з настанням темряви вiд стуку в дверi. Це був Куницький.

Вiн був дуже засмучений хворобою Дизми i хотiв телеграмою викликати лiкаря. Насилу Дизма вiдрадив його, завiривши, що йому вже краще i що завтра або пiслязавтра вiн встане на ноги.

– Це добре, дуже добре, – зрадiв Куницький, – бо, дорогий мiй, той Ольшевський у труну мене вжене; те, що вiн виробляе – розуму недосяжне. Уявiть собi, любий, вiн звелiв затримати сосну через те, що нiбито я не внiс повнiстю завдатку. А завдаток становив сорок тисяч двiстi злотих. Забув я про цi двiстi злотих, бачить Бог, забув, а тепер цей негiдник зупинив менi усю роботу. Через якiсь двiстi злотих? Хай йому грець!

Хвилюючись, Куницький торохтiв дедалi швидше.