Кар’єра Никодима Дизми

– І це вас не гнiтить?

– Мабуть, нi.

– Тому що ви чоловiк. У вас сильний, замкнутий характер. Ви не знаете самотностi, тому що ви натура цiлiсна. Я навiть не певна, що ви здатнi зрозумiти самотнiсть такоi слабкоi iстоти, як я.

– Але ж у вас е падчерка.

– А!.. Кася, – вирвалося у неi неохоче, – це жiнка…

Вона знову прикусила губу i, дивлячись на розкриту на колiнах книгу, продовжила:

– Знаете, за багато рокiв ви – перша людина, з якою я почуваюся так вiльно, так… У вашому спiвчуттi немае анi образливого жалю, анi байдужостi безпристрасного спостерiгача… Знаете, адже я нi з ким не спiлкуюся… Ви перший, з ким я дозволила собi вiдверто обмiнятися думками, i вiдчуваю, що мене не зрозумiють неправдиво.

Вона зашарiлася, заговорила збуджено. Дизма вже не сумнiвався, що панi Нiна на нього «поклала око».

– Можливо, вам обтяжливо, що я втягую вас у своi жалi?

– Боже борони.

– Хiба вони вас цiкавлять?

– Дуже.

– Ви такий добрий до мене.

– Ви, панi, до мене теж. Не турбуйтеся, усе погане минеться, потрiбно тiльки не брати близько до серця.

– Ви поводитеся зi мною як з дитиною, яку смiшать безглуздим жартом, щоб вона перестала плакати. Але, знаете, грубiсть часто бувае хорошими лiками.

– Не можна вiдступатися перед бiдою, потрiбно думати, як iй зарадити.

Нiна спохмурнiла.

– Тут немае порятунку.

– Кожна людина – коваль свого щастя, – переконливо заявив Никодим.

– Коваль тiльки той, у кого дужi руки, а ви ж бачите, якi вони в мене слабкi.

Вона протягнула до нього руку, вiд якоi линули пахощi. Дизма взяв ii долоню i поцiлував. У вiдповiдь вiдчув мiцний потиск.

– Потрiбнi сильнi руки, – сказала вона, – ось такi… Такими руками можна не лише свою долю викувати… Інодi менi здаеться, що для сильноi волi немае жодних перешкод, що немае для неi неможливого… Вона – всемогутня, вона трощить сталь, будуе майбутне… І якщо вона не егоiстична, простягае руку допомоги, рятуючи цих бiдних, слабких iстот… Скiльки поезii приховуе таемнича сила сильноi людини…

Нiна повiльно вiдняла руку i додала:

– Вам, напевно, здаеться, що я надто екзальтована?

Дизма не знав, що вiдповiсти, i тому знову вдався до випробуваного засобу: застогнав вiд болю i схопився за лiкоть.

– Боляче?

– Дуже.

– Бiдолаха! Може, послати за лiкарем?

– Нi. Дякую вам.

– Менi так хочеться вам допомогти.

– У вас добре серце.

– І що менi з того? – сказала Нiна.

Машинально узяла в руки книгу.