Кар’єра Никодима Дизми

Дизма не уявляв, що снiданок так швидко закiнчиться.

Їв вiн мало, боячись показатися ненажерою, i не встиг поiсти. Лакей доповiв, що конi поданi.

– Так ось, – промовив Куницький, надягаючи шапку – нехай вас це не дивуе, але мiж мною i дружиною iснуе велике непорозумiння. Вона, скажу вам, iдеалiстка, романтична, химери рiзнi в головi: молода ще. Порозумнiшае. А дочка?.. Гм… Кася на ii боцi, тому що сама ще шмаркачка. Баби, втiм, завжди одна за одну тримаються.

Бiля пiд’iзду iх очiкувала чепурна бричка з парою гнiдих в упряжцi.

– Що, гарнi конячки? – Куницький примружив очi. – Я купив цю парочку на сiльськогосподарськiй виставцi в Люблiнi. Золота медаль. Ну як?

Дiйсно, гнiдi бiгли, як накрутнi, i Дизма визнав, що вони чудовi.

– Передусiм я покажу вам свое мiнiстерство шляхiв, – заявив Куницький. – Двадцять два кiлометри колii з двома бiчними гiлками.

Вони звернули з кленовоi алеi i добрих пiвгодини iхали м’якою грунтовою дорогою серед високих хлiбiв, готових до покосу. Стояла безвiтряна тиха погода, але спеки не було.

– Добрий урожай! – сказав Дизма.

– Так, пане, так, – вiдповiв, сумно хитаючи головою, Куницький. – Занадто хороший, занадто хороший, на жаль!

Никодим розсмiявся.

– Ви так говорите, нiби це вас засмучуе.

– А ви що думаете? – здивувався Куницький.

Дизма хотiв було сказати, що йому це незрозумiло, та прикусив язика. Краще бути обережнiшим.

– Лихо, – повторив Куницький. – Очi на лоба лiзуть вiд таких цiн. Через два мiсяцi продаватимемо хлiб за безцiнь. Лихо вiд надлишку, дорогий мiй.

«Ага! – промайнуло у Дизми. – Хто б мiг подумати? Краще рiдше вiдкривати рота, i вже, боронь Боже, не лiзти з питаннями!»

– Зрозумiло – сказав вiн голосно, – тiльки, менi здаеться, це не так вже погано, як ви собi уявляете.

Дизма замовк. Йому спало на думку, що потрiбно ще щось додати, щоб не виглядати наiвним. Тому вiн на всякий випадок сказав:

– Хлiб подорожчае.

– Ба! Тiльки у тому разi, якщо уряд почне його скуповувати.

– А хто вам сказав, що не почне?

– Що ви кажете?! – аж пiдскочив Куницький. Дизма злякався було, що ляпнув якусь дурiсть, але тут-таки заспокоiвся, бо очi його спiврозмовника аж навiть заблищали.