Щасливий принц

Пiд мостом двое малих хлоп’ят тулилися одне до одного, аби хоч трохи зiгрiтись.

– Як хочеться iсти! – повторювали вони без упину.

– Ану геть звiдси! – закричав Сторож i вигнав iх пiд дощ.

Повернувшись, Стриж розповiв Принцевi про все, що бачив.

– Я весь укритий золотом, – мовив Принц. – Вiзьми його, листок за листком, i роздай бiдним;

люди звикли думати, що золото робить iх щасливими.

І Стриж знiмав його золоте вбрання, листок за листком, поки Принц не лишився стояти сiрий i непоказний. Золотi листки Стриж вiдносив бiдним, i на дитячих щiчках рожевiв рум’янець, дiти смiялися з радощiв i, вибiгаючи гратись надвiр, гукали:

– Тепер у нас е хлiб!

А потiм пiшов снiг i вдарив мороз.

Вулицi засяяли, наче вкритi срiблом; довгi бурульки, мов кришталевi кинджали, виблискували з-пiд стрiх будинкiв, перехожi куталися в тепле хутро, а на ковзанцi було повно малечi в червоних капелюшках.

Бiдолашний маленький Стриж замерзав усе дужче, та вiн не мiг покинути Принца, бо надто його полюбив.

Вiн крадькома збирав крихти бiля дверей пекарнi й намагався зiгрiтись, хутко махаючи крилами.

Та прийшла мить, коли вiн зрозумiв, що скоро помре. У нього ледь вистачило сили, щоб iще раз злетiти на плече Принца.

– Прощавай, любий мiй Принце! – прошепотiв вiн. – Дозволь менi поцiлувати тобi руку.

– Я радий, Стрижику, що ти нарештi зiбрався до Єгипту, – вiдповiв Принц, – ти i так надовго затримався; але краще поцiлуй мене у вуста, бо я люблю тебе.

– Не до Єгипту я збираюся, – мовив Стрижик.

– Мене чекае Царина Смертi. А Смерть – це ж просто сестра Сну, правда?

Вiн поцiлував Щасливого Принца у вуста i впав до його нiг мертвий.

У ту ж саму мить дивний трiск пролунав iзсередини статуi – так, нiби щось зламалося. Це розiрвалося навпiл свинцеве серце Принца. І не дивно, адже надворi був лютий мороз.

Рано-вранцi Мiський голова прогулювався пло -щею в супроводi двох Радникiв. Пiдiйшовши до колони, вiн поглянув на статую i скрикнув:

– Боже! Цей Щасливий Принц геть замиршавiв!

– Авжеж, замиршавiв! – пiдтакнули Радники, що завжди погоджувалися з Мiським головою, i почали роздивлятись статую.

– І рубiн з меча випав, i очi повипадали, i золото все осипалося, – закiнчив Мiський голова. – Жебрак та й годi!

– Жебрак та й годi! – повторили Радники.

– Та ще й дохлий птах лежить поруч! – гнiвався Мiський голова. – Слiд неодмiнно видати наказ, що забороняе птахам тут помирати!

І Писар одразу ж занотував цю пропозицiю.