Щасливий принц

«Ну, сьогоднi я нарештi попрацюю в садочку!» – вирiшив вiн i мерщiй заходився до роботи.

Проте вийшло так, що нi цього дня, нi згодом малий Ганс не змiг подбати про своi квiти, бо найкращий друг раз у раз просив зробити йому ще якусь дружню послугу. У Мiрошника було безлiч рiзних справ у мiстi, та й на млинi вистачало роботи, i Ганс мусив устигати i тут, i там. Часом це його дуже засмучувало – а раптом квiти подумають, що вiн про них геть забув? Але вiн утiшався тим, що Мiрошник – його кращий друг. «І до того ж, – думав Ганс, – вiн збираеться подарувати менi свого вiзка, а це дуже великодушно з його боку».

І малий Ганс працював на Мiрошника, а Мiрошник весь час говорив йому гарнi слова про дружбу, якi Ганс старанно записував i, як сумлiнний учень, перечитував на нiч.

Одного вечора, сидячи бiля камiна, Ганс почув, як хтось грюкае в дверi. Нiч була непогожа, i надворi так страшно завивав вiтер, що спершу Ганс подумав, наче то шумить буря. Але стук пролунав знову, а тодi ще раз – iще гучнiше.

«Певно, це якийсь бiдолашний мандрiвник», – подумав Ганс i пiшов вiдчиняти.

На порозi стояв Мiрошник з лiхтарем в однiй руцi й великим цiпком у другiй.

– Любий Гансе, – залементував Мiрошник, – у мене таке лихо! Мiй синок упав з драбини i сильно забився. Я пiшов по лiкаря, але вiн живе так далеко, а нiч така вiтряна, що менi спало на думку – може, ти пiдеш замiсть мене? Ти ж пам’ятаеш, я збираюся подарувати тобi свого вiзка, i буде лише справедливо, коли ти зробиш менi щось у вiддяку.

– Так, звiсно! – вигукнув Ганс. – Як добре, що ти звернувся до мене! Я зараз пiду, тiльки дай менi лiхтаря, щоб я не впав у якийсь рiвчак, – нiч така темна!

– Вибач, друже, – вiдповiв Мiрошник, – але цей лiхтар зовсiм новий, i буде шкода, коли з ним щось станеться.

– Ну, то пусте, обiйдуся без лiхтаря, – вигукнув малий Ганс, нап’яв кожуха i теплу червону шапку, пов’язав на шию шарфа i вибiг надвiр.

Яка то була страшна нiч! Надворi було темно, аж чорно, i Ганс ледве бачив дорогу в темрявi, а лютий вiтер збивав його з нiг.

– Хто там? – спитав лiкар, визирнувши з вiкна спальнi.

– Це я, лiкарю, малий Ганс!

– Що тобi треба, малий Гансе?

– Мiрошниченко упав з драбини i забився, i Мiрошник просить вас негайно прийти.

– Еге, он воно що!

Лiкар наказав осiдлати йому коня, взув високi чоботи, взяв лiхтаря i спустився вниз.