Щасливий принц

– В його пiснi е своерiдна композицiя, – мiркував вiн уголос, iдучи гаем, – цього не можна заперечувати; та чи е в нiй якесь почуття? Боюся, що нi. Власне, цей птах – як бiльшiсть митцiв: працюе лише над стилем i не дбае про щирiсть. Вiн не пожертвуе собою заради iнших. Вiн думае тiльки про мелодiю. А втiм, кожен знае, що всi митцi себелюбнi. І все ж таки слiд вiдзначити, що деякi ноти йому вдалися просто чудово. Як шкода, що в цьому спiвi немае анi найменшого смислу, анi користi.

Вiн увiйшов до кiмнати, лiг на свое благеньке лiжко i знову почав думати про свою кохану; а тодi й заснув.

А коли зiйшов мiсяць, Соловейко сiв на трояндовий кущ i притулився грудьми до гострого шипа. Вiн спiвав до ранку, i холодний кришталевий Мiсяць мовчки дивився згори i слухав. Усю нiч вiн спiвав, а шип проникав усе глибше та глибше в його тiло i випускав живу кров назовнi.

Вiн спiвав про те, як зароджуеться Любов у серцi хлопчика й дiвчинки, i що далi вiн спiвав, на верхнiй гiлцi куща, пелюстка за пелюсткою, поволi розквiтала прекрасна троянда.

Спершу вона була блiда, мов серпанок над водою, блiда, наче досвiтне марево, срiбна, мов крила ранковоi зорi. Мов тiнь троянди у срiбному дзеркалi, мов тiнь троянди на тихiй водi – такою була ця троянда, що розквiтала на верховинi куща.

А Кущ закликав Соловейка притулитися до шипа ще мiцнiше. «Притулися ближче, малий Соловейку, – гукав вiн, – бо скоро свiтанок, а троянда ще не готова!»

І Соловейко притулився до шипа, i пiсня його зазвучала з новою силою, бо тепер вiн спiвав про те, як зароджуеться пристрасть у серцi юнака й дiвчини.

І нiжний рум’янець спалахнув на пелюстках троянди, мов на обличчi нареченоi, яку поцiлував наречений. Але шип iще не дiйшов до самого серця, i тому серце троянди лишалося бiлим, бо тiльки жива кров може вiддати йому свiй червоний колiр.

А Кущ усе просив Соловейка притулитися до шипа мiцнiше. «Притулися ближче, малий Соловейку, – кричав вiн, – бо скоро свiтанок, а троянда ще не готова!»

І Соловейко притулився до шипа, i шип встромився в його серце, i гострий бiль пронизав усе його тiло.

Страшний i лютий був цей бiль, i страшна сила звучала в його пiснi, бо вiн спiвав про Любов, яку вiнчае Смерть, про Любов, що не вмирае i в могилi.

І прекрасна троянда почервонiла, мов небо жаркого Сходу. Червоним стало мереживо ii пелюсток i рубiново-червоним – серце.

А голос Соловейка все слабшав, його малi крильця безсило трiпотiли, i мла застилала йому очi.