Щасливий принц

Але Кущ похитав головою.

– Моi троянди червонi, – мовив вiн, – червонi, мов лапки голуба, червонiшi, нiж крильця коралiв, що трiпочуть у морськiй глибинi. Та сувора зима заморозила моi жили, мороз побив моi бруньки, буревiй поламав моi вiти, i менi не цвiсти цього року.

– Менi потрiбна лише одна червона троянда, – вигукнув Соловейко, – одна-едина! Невже немае жодного способу ii дiстати?

– Спосiб е, – вiдповiв Кущ, – але такий страшний, що я не зважуся розповiсти тобi про нього.

– Розказуй, – сказав Соловейко.

– Для того щоб дiстати червону троянду, – почав Кущ, – ти мусиш сам створити ii з мелодii мiсячного свiтла i полити ii живою кров’ю свого серця. Ти повинен спiвати до мене, настромившись грудьми на шип. Усю нiч до ранку ти спiватимеш менi свою пiсню, i коли шип досягне твого серця, твоя кров просочиться у моi жили i стане моею.

– Смерть – то завелика цiна за червону троянду, – скрикнув Соловейко, – а життя любе всiм. Як хороше сидiти в зеленiм гаю i дивитись, як сонце мандруе небокраем у золотiй колiсницi, а мiсяць – у перлиннiй! Як солодко пахне цвiт глоду, i дзвiночки, що ховаються в тiнистих долинах, i духмяний верес на схилах пагорбiв… І все ж таки Любов дорожча вiд життя, i що то серце якоiсь пташини проти людського серця!

І вiн розправив своi темнi крила й злинув у повiтря.

Юний Студент усе ще лежав на травi, i очi його були ще вологi вiд слiз.

– Будь щасливий, – гукнув йому Соловейко, – будь щасливий; ти матимеш свою червону троянду. Я створю ii з мелодii мiсячного свiтла i поллю живою кров’ю свого серця. Лише одного прошу у вiддяку – будь вiрним своiй коханiй, бо Любов мудрiша вiд Фiлософii, хоч яка та мудра, i сильнiша вiд Влади, хоч яка та могутня. Крила любовi – крила вогненнi, i тiло ii – полум’я. Вуста ii солодкi, як мед, а подих – мов запашне миро.

Студент звiв очi i прислухався, та не мiг збагнути, що каже йому Соловейко – адже вiн розумiвся лише на книжковiй премудростi.

Але старий дуб усе зрозумiв i неабияк зажурився, бо дуже любив малого Соловейка, що звив собi гнiздечко в його вiтах.

– Заспiвай для мене востанне, – прошепотiв вiн. – Менi буде так самотньо без тебе.

І Соловейко заспiвав для старого дуба, i його голос дзюрчав, наче вода у срiбному глечику.

Коли ж вiн змовк, Студент пiдвiвся, узяв записника i витяг з кишенi олiвець.