Антологія української готичної прози. Том 2

– Чого ж це ми стоiмо? Ходiмте до iдальнi. Треба ж випити за солодощi будучого життя. Ти не ремствуй на мене, – звернувся вiн до жiнки, – що на нашому весiллi нема гостей, музики, танцiв, безглуздих окрикiв, биття бокалiв… Це все дурницi.

– О, звичайно, звичайно! – похопилася вона.

Ми увiйшли до розкiшноi iдальнi нашого замку. Вона була декорована стилем фламандських хат; по стiнах мальовничо розмiстилися полицi з блискучим посудом, посерединi стояв дерев’яний, нiчим не вкритий, стiл, на ньому вечеря. Всюди старинне срiбло, фарфор, кришталь, кожна деталь обдумана.

Агамемнон з трiскотом розкупорив пляшку шампана й ми всi четверо – так, четверо, а не трое, випили iскристого трунку, але – в повному мовчанню. Воно – це дике весiльне мовчання було п’ятим гостем при нашiй трапезi.

Говорив тiльки сам дядько й дедалi оживлявся. Я ще не бачив його таким, блискав очима, голосно реготав, сидячи коло жiнки, близько нахилявся до неi, не помiчаючи, як вона стримуе себе, щоб не одхилитися; якби змога – поставила б мiж собою й ним залiзо.

А вона? Сидiла мов загiпнотизована, старалася усмiхатись на тупi дядьковi жарти; бiле весiльне убрання здавалося саваном похоронним, тоненька рука безпомiчно губилася в дядькових долонях, а очi, очi… Вони пiдiймалися вверх i дивились – з такою тоскою, з таким смутком, що я не мiг дивитися на них – мое серце рвалося на частi.

– Ти… ти… Що ти?… Хто ти?…

Обривки якихось питань, недокiнченi мислi, безплотнi образи – все те вихором тоскливим вертiлося в моiй головi, а над усiм панувало гостре, як штилет, i отруйне, як цикута, почуття плакучоi безсилости. Пiгмей перед стихiею, приголомшений васал перед всемогутнiм бароном. Зрештою, я не знав навiть, проти кого чи проти чого боротись. Я тiльки дивився й дивився, мов зачарований, на це рiвне чоло, блiдi ланити – i душа в менi згорала.

І як злякався я, коли дядько, надмiрно голосно, крикнув майже над самим вухом.

– Ану, юначе! Пора й честь знати. Іди лишень до своеi лабораторii, а я до своеi – ха-ха-ха!..

Я глянув на неi. Нiби ще бiльше зблiдло ii обличчя, а в очах засвiтилось щось тривожне-тривожне. Потiм я побачив, як вони, тi очi, просять, молять мене, щоб я не кидав, щоб я зостався, але хiба мiг я зостатись? І я пiшов геть, хоч чувся так, нiби сам себе приносив у жертву.