Антологія української готичної прози. Том 2

Вiн пiдiйшов до другого вiкна й теж почав дивитися в нього, а довга його тiнь упала аж через усю залю. Вiн певно виглядав свого пана.

Я задумався. А коли глянув за декiлька хвилин на Агамемнона – його там не було. Як тiнь прийшов, як тiнь i щез.

Я глянув знову у вiкно. Вулицею котилася карета й стала коло нашого пiд’iзду, Агамемнон уже був бiля неi i поволi одчиняв дверцi. У них показалася якась бiла фiгура, за нею висока постать дядька. Серце у мене чомусь забилося… Я швидко обернувся лицем до дверей i ждав.

…чулися голоси. Дверi вiдчинилися – i в темряву залi вступила вона.

– Ах! – почувся тихий скрик. Я бачив, як та фiгура одхитнулася прiч, а дядько обняв ii за стан.

– Агамемнон! – суворо крикнув вiн, але в цей момент вся заля наповнилася електричним свiтом.

– Як я злякалась, – тихо продзвенiв мелодiйний, як сама музика, голос. По менi мов iскра яка пробiгла.

– Чого, моя голубко? – спитав дядько й, не чекаючи вiдповiдi, казав далi. – А оце мiй небiж. Деякий час нам доведеться усiм трьом жити тут разом, але сподiваюся, що ми не будемо перешкоджати один одному, – i дядько чомусь розсмiявся колючим сухим смiхом.

Я промурмотiв свое ймення. Вона простягла менi руку, а я – не знаю як це й сталося – припав устами до тiеi атласовоi рученьки. А вона… нахилилася й поцiлувала мене в голову. Щастя якесь розлилося по всьому тiлi вiд цього першого поцiлунку в моiм життi.

– Дуже рада, дуже рада, – сказала вона двiчi, але в словах, що говорили про радiсть, чулася тривога.

– Харон! – нараз крикнув мiй дядько. Вона аж здригнулася.

Ударом лоба розчинивши дверi, до залi вбiг здоровенний пес i, лизнувши дядька в руку, став, ворожо дивлячись на незнайому фiгуру.

– Хароне! – звернувся дядько до собаки. – Це буде твоя нова господиня. Ти повинен ii берегти! – роздiльно й пiдкреслюючи промовив вiн.

Пес пiдiйшов до неi й хотiв теж лизнути руку, але вона, здригнувшися, з острахом вiдхитнулася, очима шукаючи захисту.

– Чого ти, чого? Вiн буде найкращим твоiм сторожем.

– Я боюсь… – прошепотiла вона.

– Чого ж боятись? Ну годi, погладь.

Несмiливо висунувши руку з-пiд бiлого плаща, вона двiчi погладила пса та швидким рухом вiдсмикнула руку назад. А я стояв переповнений безлiччю нових якихось, цiлком менi невiдомих, почувань i, здаеться, мало собi уяснював, що робиться довкола. Не то сон, не то туман застилав менi очi, й те, що дiялося довкола, якось не доходило до моеi свiдомости.