Мемуари українського Казанови

Петро І досi не може до пуття збагнути, як те сталося, що вiн дозволив собi втратити розум. Загубити голову. Та ще й так, що не мае жодного бажання вiдшукати ii знову.

А почалося все з вiдкриття нового транспортного маршруту, який з’еднав iхнiй масив iз центром мiста, де Петро працював останнiх шiсть рокiв. Дарма, що там курсували старенькi рiзнотипнi мiкроавтобуси, переробленi з вантажних на пасажирськi десь у Бiлiй Церквi, на авторемонтному заводi. Головне – зручно. А що тi «бусики» переобладнували в’етнамськi iммiгранти-нелегали, то й сидiння в салонах установлювали пiд свiй зрiст.

Навiть невисокому европейцю важко було втиснутися на сидяче мiсце. Не кажучи вже про Петра, зрiст якого сягав 197 сантиметрiв. Саме через цi сантиметри вiн щоразу намагався сiсти в мiкроавтобусi так, щоб було куди подiти ноги: боком, або ж позаду, в кiнцi проходу.

Того разу йому поталанило. Сидяче мiсце у «задньому проходi» виявилося вiльним. Праворуч попереду всiлася трохи нижча за нього дiвчина. «А вона таки досить приваблива», – вiдзначив подумки й вiдразу забув про сусiдку, бо давно вже звик, що юнi красунi – не про нього.

Для них вiн застарий.

Петро поринув у своi клопоти, подумки прокручуючи в пам’ятi плани на сьогоднi. Коли це раптом його увагу привернула та сама сусiдка попереду… Вiрнiше, навiть не сусiдка, а крiсло пiд нею, яке на крутому поворотi почало вiдхилятися лiворуч. Ще мить – i дiвчина звалиться на пiдлогу…

Петро вчасно пiдхопив руками спинку крiсла, яке було прикрiплене до пiдлоги лише за двi лiвi нiжки, й тим самим урятував незнайомку вiд падiння.

На наступному поворотi все повторилося. Тодi Петро запропонував сусiдцi помiнятися мiсцями.

– Пусте, – вiдповiла вона. – Я, звичайно, дуже вдячна вам. Але менi вже скоро виходити.

Петро вже встиг забути ту незначну дорожню пригоду, коли якось уранцi знову зустрiвся в маршрутцi з незнайомкою. Цього разу юнка радо привiталася з ним i посунулася до вiкна, запрошуючи сiсти поруч. Дорогою роззнайомилися, обмiнялися кiлькома фразами нi про що.

Потiм була вiдпустка, тривале вiдрядження.

– Я так давно вас не бачила, – майже з докором промовила Лiда при черговiй зустрiчi. – Куди ви пропали?

Вiн чомусь аж зрадiв i самiй дiвчинi, й особливо докору, що прозвучав у ii голосi. Вiдтодi вже з нетерпiнням чекав кожноi випадковоi зустрiчi. Картав себе за те чекання, за знайоме з юностi хвилювання, що зненацька прокинулося на старостi лiт. Нагадував сам собi про рiзницю в лiтах.