Вигнання в Рай. Роман

У вiйну нiмцi ж не вiдбирали у нас останнiй шмат хлiба, нiмцi не оточували потiм вiйськом голоднi села, нiкого не випускаючи, прирiкаючи старикiв, жiнок i немовлят на неймовiрнi муки голодноi смертi, муки, у порiвняннi з якими розстрiл видався б милосердям… – вона аж схлипнула, наче захлинувшись страхiтливими спогадами. – Нiмцi ж не примушували збожеволiлих вiд голоду матерiв iсти своiх померлих дiточок. Та й людей в нашому селi у вiйну загинуло набагато менше, нiж вiд голодомору…

– Так, так, звичайно, – Сергiй спiвчутливо погладив рукою худеньке старече плече бабусi.

– А пiсля вiйни? А сорок сьомий рiк? А колгосп? Трудоднi? – вона пiдняла своi старечi худi, скоцюрбленi руки i повернула iх догори долонями, задубiлими вiд мозолiв. – Ех, та що там уже й казати, – рiшуче махнула вона рукою, наче вiдмiтаючи своi страшнi спогади, – що там уже згадувати.

– І, мабуть, Горпино Степанiвно, маете ви за всi своi неймовiрнi страждання i труди таку пенсiю, що можете на неi не лише достойно жити, але ще й, наприклад, можете придбати автомобiль, поiхати в туристичну подорож кудись, скажiмо, в Індiю, або…

– Та ти не художник, ти, прямо, Штепсель i Тарапунька, – весело сплеснула в долонi бабуся.

– От бачите, а я ще знаю великих письменникiв i поетiв, що ледь животiють на свою мiзерну пенсiю, великих художникiв i скульпторiв, що живуть упроголодь, великих артистiв, якi помирають вiд хвороб, бо не мають грошей на лiки… От ви в Бога вiрите? – раптом ошелешив Сергiй бабуню питанням.

– А як же, – здивовано знизала вона плечима.

– То уявiть собi, в такому разi, як би оце я, беручи до уваги все, про що ми щойно говорили, взяв би оце та й здер iз вас в оплату за розпис вашого храму таку суму грошей, на яку я, принаймнi, змiг би купити собi якийсь дорогий iноземний автомобiль? Як би це виглядало? Що б ви про мене, в такому разi, сказали? А я ж бо теж вiрю в Бога.

– То так, так, твоя правда, – вона довгим довiрливим поглядом подивилася Сергiевi в очi. – Ваша правда, Сергiю Михайловичу, ви пробачте вже стару дурну бабу. Ісус Христос теж бо пiшки ходив. Пробачте мене, Сергiю Михайловичу.

– Та годi вам вибачатися, Горпино Степанiвно. І чого це ви раптом почали розмовляти зi мною на «ви»? Ви ж бо почали розмову зi мною на «ти», а потiм чомусь перейшли на «ви».