Вигнання в Рай. Роман

– А звати його Сергiй Михайлович?

– Так, так, Сергiй Михайлович, саме Сергiй Михайлович, Сергiй Михайлович Богданенко, саме так!

– Так от я i е Сергiй Михайлович Богданенко. От зараз я вам свiй паспорт покажу, – Сергiй потягнувся рукою до нагрудноi кишенi, – щоб вас нарештi переконати, – але, побачивши якийсь заперечливий порух бабусi, затримав руку й запитально подивився.

– Перехрестись! – рiшуче майже викрикнула бабця, вказавши рукою на храм. – Перехрестись на храм Божий! – вирiшила вона звернутися до доказу бiльш значущого, нiж якийсь там паспорт.

– Будь ласка, – Сергiй цiлком серйозно поставився до бабусиноi

вимоги i повiльно й поважно поклав на себе православний хрест i схилив голову.

– Господи, – сплеснула в долонi бабця, – та невже ж це й справдi ти… Тобто… – затнулася вона. – Невже це й справдi ви той самий оце, якого ми оце…

– Та той самий, той самий, – заспокiйливо промовив Сергiй. – І чого це вас так дивуе? По-перше, вiк i одяг – це нiяк не свiдчення таланту чи розуму людини, чи не так?

– Авжеж, так.

– А по-друге… Вас, до речi, як звати?

– Горпиною мене називають.

– А по-батьковi?

– Степанiвна. Горпина Степанiвна Стеценко.

– А скiльки ж вам рокiв, Горпино Степанiвно?

– Та, слава Богу, вже вiсiмдесят дев’ять, скоро вже й на десятий десяток перейде.

– От бачите, Бог вас вiком не образив, та й виглядаете ви нiвроку, як на свiй вiк, мабуть, i по господарству ще поратися встигаете, i взагалi так…

– Та, дякувати Богу, i город ще тримаю, i худобину яку-не-яку ще пораю.

– А вже, мабуть, набачилися на своему вiку нiвроку? – Сергiй вiдчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним довiрливо й спокiйно.

– Та що вже набачилася, то набачилася, одне тiльки сказати – я ж бо голодомор пережила… – i ii погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страхiтливу безодню тридцять третього року, i перед ii очима знову промайнули всi тi незбагненнi безмежнi жахи, якi нiхто й нiколи не зможе нi осягнути, нi зрозумiти, нi пояснити.

– Та ще ж i вiйну пережили?

– Так, i вiйну теж пережила, – сумовито похитала головою баба Горпина. – Пережила й вiйну, але хiба ж можна порiвняти вiйну з голодомором? У вiйну ми ж хоч якось, а таки харчувалися.