Зеров. Поховальний промовець

– Хiба в нас так багато робiтникiв? Ще й у путах?

– Тодi зубожiлим селянам.

Якщо селяни й були такими, в очi це не кидалось. Принаймнi не Солi, яка зараз думала про повновиду жiнку, що продавала iй вершки i молоко.

Вiкторiя сумно всмiхалась. Урештi вiдповiдала вже без гiркоi iронii:

– Їм потрiбен хлiб.

Це пояснення звучало логiчнiше, особливо в контекстi постiйного грабунку мiсцевого населення новоприбулими. Певно, аби почати рятувати селян, iх спершу потрiбно було зробити такими, що прагнуть рятунку.

Соля гортала сторiнки зошита, списаного акуратним почерком. Зошит iй вручив Павло Тичина пiд iдкий коментар Миколи Зерова:

– Нагутенбержив?

У зошитi було надто багато сонця для цiеi холодноi зими. Солю це неабияк дивувало, вона чомусь думала, що в рядках демона-поета вiднайде мiстичну темряву передапокалiптики, яка пасувала б зимовому мiсту.

Мiстика була, темряви – нi. Зошит слiпив променями, примушував перечитувати сторiнки знов i знов. Стурбована ще звечора панi Вiкторiя вихопила його iз Солиних рук i безапеляцiйно сказала:

– Їду за мiсто.

Вiрин чоловiк-фальшивомонетник, якого Соля бiльше так i не бачила зi самоi зустрiчi в театрi, виявився ексцентричною особою. Панi Вiкторiя не стомлювалась стверджувати, що Георгiй Нарбут – генiальний художник, графiк i взагалi професор Академii мистецтв. Однак Соля часто iронiзувала про його «темне минуле».

– Вiн мрiе створити ескiзи перших украiнських грошових знакiв, а не пiдробки! – шипiла панi Вiкторiя.

– Чого ж дружина забрала дiтей i поiхала за мiсто? – запитувала Соля, переповiдаючи мiськi плiтки.

З якого дива панi Вiкторiя так переймалась Вiриними дiтьми, для Солi було загадкою. Урештi – зима, напевне, застудились.

– Кашлюк, – вiдрiзала панi Вiкторiя, збираючи речi.

Соля знала, що таке кашлюк. Отже, не просто застудились. Згадала дiвчинку в сiрому пальтечку, ii упевнене:

– Солов’i швидко лiтають.

Вiдчула тривогу, що стелилась шлейфом за ii Наставницею.

– Боляче? – запитувала Солю дiвчинка десь на сподi свiдомостi.

– Боляче, – подумки вiдповiдала iй Соля, думаючи про сто днiв кашлю, що примушуе задихатися.

Панi Вiкторiя озирнулась на порозi.

– Я можу допомогти, – тихо сказала вона Наставницi.

– Звичайно. Наглянеш за майстернею.

Витримала паузу, примусивши господиню зустрiтись iз нею очима.