Зеров. Поховальний промовець

Прозовий твiр може дозволити собi розлогiсть мовлення, для поезii – це страшенне марнотратство. Хiба ж ви обираете звичайнi, ненасиченi тисячами змiстiв слова? Нi, ви шукаете слово чи образ, який однiею своею появою в рядку змусить читача згадати найстрашнiшi нiчнi жахи, найсолодшi митi життя, тисячу вiдчуттiв, вiдтiнкiв кольору, дозволить торкнутися неба i впасти в безодню Тартару.

– Ви говорите як поет, – сказала Соля.

– О нi, власнi поезii менi видаються сухариками. Я тiльки скромний перекладач.

– Занадто скромний, – зауважив Тичина.

У пам’ятi Солi вони лишаться такими, якими були того вечора: Микола Зеров, пан професор, скромний перекладач, що говорив про казки i поезiю, чужий Перехресник, i Павло Тичина, гарний, як демон, поет i музикант, помiчник хормейстера.

V. Трунок i лезо

Зима 1918 року була страшною. Певно, усi поганi знаки, що ними панi Вiкторiя не стомлювалась лякати Солю, стали передвiсниками цiеi зими. Соля залишилась у Киевi. Щодня, заварюючи каву, не могла зрозумiти, сердиться панi Вiкторiя через ii присутнiсть чи радiе iй.

Вони майже не виходили з дому, а клiентки та ученицi ii Наставницi перестали з’являтись у майстернi. Однак ранок Соля починала незмiнно – з кави, протирання вивiски вологою ганчiркою i поливання трояндового куща в горщику, що тепер переiхав з вулицi у передпокiй. Нi цукор, нi кава, нi вершки не зникли з iхнього столу, Соля подбала i про iншi продукти. Панi Вiкторiя лиш уважно придивлялась до рук Солi, коли та накривала на стiл чи подавала страви.

Щось пiдозрювала? Про щось хотiла запитати? Не запитувала.

Інодi вона виходила в мiсто, хоч панi Вiкторiя не схвалювала цi ii походи.

– Якщо тi червонi варвари зiпсують твое миле личко, тобi вкрай важко буде увiйти в довiру до свого Перехресника, – буркотiла пiд носа.

– Тодi вже хай нарiкае на себе, – вiдповiдала Соля, – мiг би з’явитися ранiше.

На вулицях було малолюдно, якщо не рахувати тих, що вже не могли пiти, лишались лежати купами на площах. Хто iх судив i за що – Соля не надто розумiла.

Знала тiльки, що в мiсто прийшло щось лихе. Те, що примусило жiнок перестати шити сукнi для театру, а квiткарок продавати квiти серед зими. Те, що зробило всi розмови про поезiю дивними i недоречними, а хорошу каву i свiжi вершки – дорогоцiнними. Капелюшки панi Вiкторii раптом змарнiли, зблякли кольорами.

– Чого вони прийшли в мiсто? – питала Соля, маючи на увазi солдатiв Муравйова.

– Аби допомогти робiтникам скинути пута поневолення.