#щоденник #карантин #Мілан

Каналетто на пельменi вчора не з’явився. Думаю, чекае на лазанью чи тефтелi у томатному соусi. Можливо, йому не сподобалося, що за вечерею не подавали вино.

Вина та iншi алкогольнi екзерсиси найближчим часом не передбаченi. По-перше, я не зробила запасiв, по-друге, зараз як нiколи хочеться, як кажуть iталiйцi, зберегти mente lucida – свiтлу голову. Хоча випити я полюбляю. Але потiм.

Вирiшила не зважуватися до кiнця карантину. Зайвий стрес менi нi до чого. А iжа зараз дорiвнюе позитивним емоцiям.

Особливо смачна (налiпила таки вчора вареники та пельменi). Тому те, що я побачила у дзеркалi, мене не засмутило: ще тиждень тому захисна маска вiльно лежала на обличчi, сьогоднi ж охопила його щiльно, знайшовши двi пухкенькi, налитi щiчки.

У каналах Венецii вряди-годи з’являеться риба, до римських фонтанiв злiтаються качки-лебедi, до берегiв Сардинii пливуть дельфiни, а у парках Мiлана бавляться зайцi. Натяк?

Поговорю про це завтра з Каналетто. Сподiваюся, потеплiе i вiн вилiзе з-за горщика з рiздвяною зiркою, а я вийду на балкон.

Сьогоднi ж перед сном обов’язково попрошу в тих, хто на нас щось розпилюе, щоб швидше вимкнули сирени швидких.

16 день карантину, Мiлан

Бенджамiн, звiсно, незадоволений теперiшнiми прогулянками: короткочаснi пересування непривабливими локацiями значно знижують шанси на зустрiч iз хорошим собакою. Була спроба бунту: тягнув повiдок, прямуюючи убiк парку. Зате познайомилися з сусiдами. Це три чихуахуа. Просто ранiше вони гуляли на балконi.

Як же добре, коли свiтить сонечко – лийте його на нас, i побiльше! Полiтики сказали, що (нарештi!), за статистикою, зажеврiло свiтло в кiнцi туннелю.

Згадала про всiх жукiв, яких колись саджала на карантин у сiрниковi коробки та лiтровi банки. Вибачте менi, рiдненькi!

Небезпiдставним було мое дитяче бажання стати вчителькою. Якщо ранiше навiть при мiнiмальнiй взаемодii з дитиною пiд час виконання урокiв менi доводилося запасатися коренем валерiани й червоним вином, зараз, пояснюючи той чи iнший предмет, я впадаю у справжнiй азарт – хочеться викликати всiх до дошки.

Вчора привезли машинку для манiкюру. Поки працювала над лiвою рукою, думала про те, настiльки все ж таки мудра i прекрасна природа, якi гарнi натуральнi нiгтi, нiжнi, без кольору, нiчого зайвого. І хто тiльки придумав отой гель-лак, кому це все потрiбно? Невже масонам? З iншого боку, звичайно ж, хочеться пiти та зробити нормальний манiкюр.