Сповідь

Саме цього менi й потрiбно було, оскiльки, мимоволi вiдчуваючи всю безглуздiсть своеi поведiнки, я тепер мiг звинувачувати iнших у несправедливостi й невдячностi, розраховуючи таким чином скласти на них власну провину i виправдати у своiх очах рiшення, ухвалене нiбито з потреби. Вiд iменi графа де Фаврiа мене попросили, щоб наступного ранку, перш нiж iхати, я зайшов переговорити з ним. Бачачи, що я геть здурiв i можу не виконати й цього, метрдотель вручив менi деяку суму грошей, якоi я, безперечно, не заслужив, бо менi не призначили певноi платнi, не маючи намiру надовго залишати мене в лакеях.

Граф де Фаврiа, дарма що був молодий i легковажний, мав зi мною iз цього приводу дуже серйозну i, вiзьму на себе смiливiсть сказати, дуже ласкаву розмову. Описавши у зворушливих i втiшних для мене висловах турботи свого дядька й намiри свого дiда, вiн живо змалював менi все, що я втрачаю, поспiшаючи назустрiч своiй загибелi, i запропонував менi примирення, вимагаючи вiд мене единого – покласти край дружбi з цим маленьким негiдником.

Було очевидно, що вiн говорить усе це не вiд свого iменi, i я, незважаючи на свое безглузде заслiплення, вiдчув усю доброту мого старого благодiйника i був украй зворушений. Але ця дорога моему серцю подорож остаточно посiла мою уяву, i вже нiщо не могло здолати ii привабливоi сили. Я був у нестямi. Набравшись упертостi, черствостi й гордостi, я зарозумiло вiдповiв, що мене вигнано, я це прийняв, тепер уже не час змiнювати рiшення i, хоч би що трапилося зi мною в життi, я твердо вирiшив, що нiколи не дозволю виганяти себе двiчi з одного будинку.

Аби зрозумiти всю силу мого божевiлля в ту хвилину, треба знати, до якоi мiри мое серце здатне спалахувати через дрiбницi i з якою силою заволодiвае моею уявою предмет, що захоплюе ii, хоч яким би нiкчемним вiн був. Найбезглуздiшi, найлегковажнiшi, найхимернiшi плани пiдтримують у такi хвилини мою улюблену iдею i переконують у ii здiйснимостi.