Кайдашева сім'я

Лице його було жовте, як вiск. Рукава по лiктi були мокрi, iз iх текла патьоками вода. На землi, з’явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкиданi й поплутанi на всi лади.

– Побила мене лиха година та нещаслива! – загомонiла Кайдашиха. – 3 чим же ти поiдеш завтра на ярмарок, коли пропив грошi? Треба солi, треба горшкiв, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Настае возовиця. Та треба дечого накупить iк весiллю. Адже ж думаеш женить сина.

– Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки грошi, та тобi не дам, – сказав Кайдаш, вдаривши рукою замiсть кишенi по припiчку.

– Дулю вiзьмеш, а не грошi.

– От тепер, тату, вже не будете в водi потопати та од наглоi смертi помирать, – обiзвався з лави Карпо насмiшкуватим голосом.

– А ти чого обзиваешся? Матерi твоiй сторч та в борщ! Спи отам, коли лiг, а то я тебе палицею зверху, – сказав Кайдаш, заточившись i впавши на лавку.

– І годi вже тобi! Ще мало того крику, – спиняла мати Карпа.

Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дiстав головою до свити.

Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Вiн як упав, так i захрiп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, i в хатi все стихло i втихомирилось. Тiльки собаки надворi ще довго брехали, роздратованi криком та свiтлом у хатi в таку пiзню добу.

Всi поснули в хатi, тiльки Карпо довго не спав i все неначе бачив пiд зеленою яблунею свою мрiю в червоних кiсниках на головi та в червоному намистi з дукачем.

II

Другого дня, в суботу, на свято паликопи, Кайдаш з жiнкою поiхав на ярмарок, звелiвши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з гори.

Карпо й Лаврiн зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а Кайдаш не вертався додому. Карпо накинув свитку на плечi й пiшов на той куток, де жила Мотря Довбишiвна. Од учорашнього дня вона не виходила в його з думки.

Довбиш був багатий чоловiк; вiн жив на самому кiнцi села, там, де глибокий яр входив у лiс вузьким клином. В самому кутку того яру блищав маленький Довбишiв ставочок.

Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулицi було видко тiльки край бiлоi стiни з сiнешнiми дверима. Густi високi вишнi зовсiм закривали од вулицi вiкна й стiни, наче густий лiс.

Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишiв двiр. Перед ним блиснув вугол бiлоi стiни, пiдперезаний внизу червоною призьбою; зачорнiли чорною плямою одчиненi дверi з одвiрками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги.