Кайдашева сім'я

Ви самi до мене прийшли, – сказала Мотря трохи тихiшим голосом, остерiгаючись свекра.

Старий Кайдаш розсердився на невiстку й почав на неi гримать.

– Мотре! коли ти наша, то слухай матерi та роби дiло. Не сьогоднi ж до нас привезена. Наш хлiб iси, нам i роби, а як нi, то ми тебе й попросимо слухати.

– Хiба ж я дурно iм ваш хлiб? Од ранку до вечора й рук не покладаю…

– А ти хотiла згорнути руки та й сидiти? Чого це ти розходилась? Та я тобi не подивлюся в зуби! – крикнув Кайдаш, i його темнi очi заблищали: вiн замахнувся на Мотрю рукою.

– Тату, в Мотрi е чоловiк, – сказав понуро Карпо, – ви не дуже на неi махайте кулаками. Кайдаш спахнув полум’ям.

– А ти чого оступаешся за своею жiнкою? – крикнув вiн на Карпа. – Коли хочеш, то я й тобi носа втру.

– Ба не втрете! Я вже не маленький, – одрубав Карпо.

Блiде батькове лице стало жовте, неначе вiск. Вiн кинувся до Карпа. Карпо встав з лави й став, неначе стовп.

– Що ви менi цвiкаете в вiчi, неначе змовились. Хiба я не ваш батько? Хiба менi не можна в своiй хатi порядок дати?

– Тату! не махайте на мене руками, бо й в мене руки е! – сказав Карпо й собi зблiд на виду.

Його червонi губи побiлiли, неначе полотно.

– Як вiзьму налигача, то я вас обох так обчухраю, що ви будете менi покорятись.

– Тату! оступiться, прошу вас, – сказав Карпо, блiдий, неначе смерть, – бо й я налигача знайду.

Кайдаш побачив, що Карпо не жартуе. Вiн не мовчав батьковi й маленьким, а тепер по всьому було видно, що вiн говорив не на вiтер.

– Пху на тебе, сатано! – плюнув набiк Кайдаш i хрьопнув дверима так, що з полицi полетiло горня й розбилось на шматочки.

– Так, сину, так! Добре говориш з батьком, ще й жiнку свою навчаеш! Ти вiзьми ремiннi вiжки та загнуздай ii так, щоб вона й не поворухнулась. Ну, взяла собi невiсточку! Взяла собi в хату бiду!

Мотря сидiла коло вiкна, червона, як жар, i плутала ниткою вздовж i поперек, i по комiрi, й по пазусi. Карпо вийшов з хати й собi хрьопнув дверима так, що вiкна задзвенiли. Кайдашиха й Мотря зостались у хатi вдвох, сидiли коло вiкон одна проти другоi й нiби шили, не пiдводячи очей од шитва.

В хатi стало тихо, тiльки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дiд гарчав, а густа каша нiби стогнала в горшку, пiдiймаючи затужавiлий вершок угору. А зимне сонце глянуло весело в вiкно й заграло рожевим свiтом на бiлому коминi, на бiлiй грубi й намалювало долi чотири шибки з чорними рамами, з чудними малюнками простого прищуватого скла.