Кайдашева сім'я

– Годi тобi, дочко, гнiватись, – знов почав батько, – сiдай та вечеряй, бо ти натомилась.

Мотря стояла коло мисника й з мiсця не рушила та все дивилась у пiч, де тлiв жар у попелi, неначе хотiла розвеселить своi очi веселим вогнем. Всi встали з-за стола, подякували Боговi та Кайдашисi, а Мотря все стояла на одному мiсцi, наче сирота в чужiй сiм’i. Карпо сiв на лавi й насупив своi рудуватi брови. Мiж бровами було знать двi зморшки, в котрих чорнiла густа тiнь.

В хатi стало тихо, як в вусi. Керосинова невеличка лампа без скла блимала на столi.

Старий Кайдаш, Кайдашиха й Лаврiн стали перед образами й почали молиться Богу, а Карпо все сидiв на лавi, а Мотря все стояла коло мисника. Свiтло погасло. Карпо й Мотря полягали спати, помолившись в темрявi. Мотря чула, що на ii душу лягло щось важке, але нi одна сльоза не виступила на ii очах.

Другого дня вранцi Мотря замiтала сiни. Чуе вона, Кайдашиха говорить надворi з якоюсь жiнкою та все за неi. Мотря виглянула крадькома з сiней: Кайдашиха стояла, спершись на ворота, а проти неi за ворiтьми стояла ii кума, голова проти голови, неначе вони цiлувались.

Кайдашиха почала говорить тихо, але так тихо, що було чуть на все подвiр’я.

– От, мабуть, Довбишi надавали за Мотрею всякого добра, – говорила кума, – ще й ти, кумо, забагатiеш за невiсткою.

– Де там, мое серденько! Я думала, що такi багатирi наженуть менi повний двiр волiв та корiв, а вони пригнали одну дурну вiвцю та ще й перше вовну обстригли. Щось моя невiстка не одчиняе при менi своеi скринi; мабуть, тим, що порожня.

– Чи робоча ж твоя невiстка? – спитала кума. – Чи тямить хоч трохи в хазяйствi?

– Хлiб iсти добре тямить, – сказала Кайдашиха. – Я думала, що тi багатирi вмiють добре спекти, зварить. Але менi довелось всьому вчити невiстку. Та то, мое серденько, моя невiстка незугарна тобi нi спекти, нi зварити, нi прясти, нi шити. Оце як сама не догляну, то напартолить такого борщу, що й собаки не iдять; як помаже комин, то всi вiхтi знать. А вже лаятись та мене не слухати, мабуть, учив ii сам Довбиш укупi з Довбишкою.

Я скажу слово, а вона десять. А вже що лiнива, то й сказати не можна. Вранцi буджу, буджу, кричу, кричу, а вона вивернеться на полу, здорова, як кобила, та тiльки сопе…

– Од кобили чую! – крикнула Мотря, висунувши голову з сiней. – Ще й однiеi сорочки менi не справили, а судите на все село.

Кайдашиха замовкла й не знала, де очi дiти. Кума десь дiлась, неначе крiзь землю провалилась.