Прекрасні й приречені

Пiсля довгих пошукiв вiн винайняв квартиру на П’ятдесят другiй авеню та, вочевидь, осiв.

У 1913-му процес пристосування Ентонi Петча до всесвiту наближався до завершення. Вiн значно покращав фiзично проти часiв завершення унiверситету: i досi був худорлявим, але поширшав у плечах, i його смагляве обличчя втратило наляканий вираз першокурсника. Вiн завжди був бездоганно охайним, його друзi казали, що нiколи не бачили його волосся не вкладеним. Нiс його був занадто гострим, а рот – зрадницьким дзеркалом настрою, чиi кутики опускались у хвилю незадоволення, але його блакитнi очi були однаково чудовими – чи то збуренi спалахом усвiдомлення, чи то примруженi в меланхолiйнiй задумi.

Вiн був одним iз тих людей, котрих позбавлено симетрii рис, необхiдноi для арiйського iдеалу, але все ж його вважали красивим; ба бiльше: вiн був сповнений iз вигляду i всерединi тiеi особливоi чистоти, яку породжуе лише краса.

Його бездоганна квартира

П’ята й Шоста авеню здавались Ентонi зразками велетенських сходiв, якi простягнулися вiд Вашингтон-сквер до Центрального парку.

Коли повертався додому, на другому поверсi автобуса в напрямку П’ятдесят другоi вулицi, його нiколи не полишало вiдчуття, нiби вiн тримаеться за зрадницьке, нестабiльне поруччя, тож коли автобус доiжджав до його зупинки i вiн спускався ненадiйними металевими сходами, то вiдчував щось схоже на полегшення.

Пiсля того йому треба було пройтися П’ятдесят другою авеню десь пiвквартала, минути сiмейство нудних садиб iз темно-коричневого пiсковику, i вже за мить вiн опинявся пiд високою стелею своеi чудовоi вiтальнi.

Мiсце було бiльше нiж задовiльним. Тут краще, нiж будь-де, минало життя. Тут вiн спав, снiдав, читав i розважався.

Сам будинок був iз темного матерiалу, збудований наприкiнцi дев’яностих; у вiдповiдь на зростання попиту на невеликi квартири кожен поверх було ретельно перебудовано, i його здавали окремо. З усiх квартир на третьому поверсi Ентонi винаймав найбiльш бажану.

У вiтальнi були чудова висока стеля i три великi вiкна, якi лiниво поглядали на П’ятдесят другу вулицю. Їi умеблюванню пощастило уникнути прихильностi до конкретноi епохи; не була вона анi загрубiлою, анi загромадженою, не мала й ознак декадансу. Не пахла вона анi димом, анi ладаном – була вона простора i навiть дещо сумна. Була там м’яка затишна канапа з найтоншоi коричневоi шкiри, сонливiсть огортала ii, як туман.