Прекрасні й приречені

Мiсiс Гiлберт завмерла, клiпнула очима iз хвилинною затримкою та видихнула тоном героiнi детективу: «Справдi?»

– Гадаю, що так, – серйозно запевнив Дiк. – Вона перша дiвчина, з якою я його так довго бачу.

– Так, звiсно, – сказала мiсiс Гiлберт з удаваною байдужiстю, – Глорiя нiколи не дiлиться зi мною. Вона дуже скритна. Але це мiж нами. – Вона нагнулася вперед, пiдкреслюючи всю секретнiсть iнформацii, яку довiрити можна тiльки небу та ii племiннику. – Мiж нами: я хотiла би, щоб вона, нарештi, схаменулася.

Дiк пiдвiвся i зосереджено почав ходити по кiмнатi, невисокий, активний, але вже округлий чоловiк, його руки неприродно стовбурчилися з кишень.

– Я не наполягаю на своiй правотi, майте на увазi, – запевнив вiн металеву, нiби з готелю, гравюру, яка самовдоволено посмiхалась у вiдповiдь. – Я не кажу нiчого такого, що Глорiя не знае. Але я думаю, що нестримний Ентонi дуже нею зацiкавлений. Вiн постiйно про неi говорить. У комусь iншому то був би кепський знак.

– У Глорii дуже молода душа… – нетерпляче почала мiсiс Гiлберт, але племiнник перебив ii швидкою фразою.

– Вона буде молодою та дурною, якщо не вийде за нього. – Вiн зупинився i подивився на неi, його обличчя, спотворене й напружене максимальним виявом рiшучостi, своiми лiнiями й заглибинами нагадувало мапу бойових дiй – нiби своею щирiстю вiн мав вибачитися за нерозсудливiсть своiх слiв. – Глорiя – дикунка, тiтонько Кетрiн. Вона неконтрольована. Як вона це робить, не знаю, але вiднедавна вона нажила собi багато цiкавих друзiв.

– Так-так-так, – заповнила паузу мiсiс Гiлберт, роблячи невдалу спробу приховати свiй безмежний iнтерес.

– Отож, – вiв далi Рiчард Кермел з тiею ж серйознiстю, – я це сказав. Я маю на увазi, що колись чоловiки, з якими вона виходила на люди, з якими спiлкувалася, були першого гатунку. А тепер це не так.

Мiсiс Гiлберт швидко заклiпала, ii груди пiднялися, набираючи повiтря, потiм завмерли i з видихом випустили з себе цiлий потiк слiв.

Так, вона про це знала, заговорила пошепки, так-так, матерi бачать такi речi. Але що вона могла вдiяти? Вiн же знае Глорiю. Вiн знае, яка вона i як складно з нею порозумiтися. Глорiя така зiпсована, дивакувата i примхлива. Вона годувала ii груддю до трьох рокiв, коли та вже могла би розкусити дерев’яну трiску. І можливо, саме це (бо нiкому достеменно не вiдомо) могло зробити ii такою здоровою та мiцною.