Прекрасні й приречені

Дiка ця реплiка не дуже зачепила.

– Якщо ти читав «Гамлета», цього просто не можна не помiтити.

– Ну, вiн… вiн жив у часи, коли люди були бiльшими вiрянами, в часи бiльш релiгiйнi.

Але вона вимагала весь коровай:

– Так-так, але розумiеш, бiлфiзм – не релiгiя. Це вчення про всi релiгii. – Вона зухвало посмiхнулась йому. Це було гасло ii вiри. Було щось у самому поеднаннi слiв, що захоплювало ii розум настiльки, що iншi слова просто не могли туди досягнути. Хоча вона могла прийняти будь-яку iншу iдею, лишень би вона вписувалась у цю блискучу формулу, яка, можливо, й не була формулою, а була доведенням до абсурду всiх iнших формул.

Врештi-решт, на сцену красномовно виходив Дiк.

– Ви чули про новий рух у поезii? Чи не чули? Отже, зараз багато молодих поетiв вiдходять вiд старих форм, i в них непогано виходить. Тож я намагаюся сказати, що своею книгою започаткую новий рух у прозi, такий собi ренесанс.

– Упевнена, так воно й буде, – засяяла мiсiс Гiлберт.

 – Впевнена, що так i буде. Минулого вiвторка я була у Дженнi Мартiн, хiромантки, знаеш, зараз усi вiд неi просто в захватi. Я сказала iй, що мiй племiнник зараз перейнятий однiею справою, i вона сповiстила, що я скоро довiдаюся про його неймовiрний успiх. Хоча вона нiколи тебе не бачила i не знала нiчого про тебе, навiть твого iменi.

Видавши правильнi звуки, щоби висловити свое здивування стосовно цього приголомшливого феномену, Дiк, нiби деспотичний регулювальник, повернув хiд розмови у потрiбне йому русло.

– Моя робота поглинае мене, тiтонько Кетрiн, – запевнив вiн ii, – направду. Всi моi друзi кепкують iз мене, я сам розумiю, що можу бути смiшним, тому не злюсь. Я гадаю, що людина мае вмiти сприймати жарти. Але менi це тiльки додае упевненостi, – пiдсумував вiн похмуро.

– Я завжди кажу, що в тебе древня душа.

– Може, й так.

Дiк досягнув тiеi стадii, коли вiн вже не опирався, а покiрно погоджувався. Вiн розважав себе думкою, що в нього така древня душа, що, мабуть, уже вся прогнила.

Одначе, повторення цiеi фрази чомусь соромило його, i неприемнi мурашки бiгли по спинi. Вiн змiнив тему.

– Де моя славнозвiсна кузина Глорiя?

– Гуляе десь iз кимось.

Дiк зробив паузу, подумав i розтягнув свое обличчя в чомусь, що мало стати посмiшкою, а перетворилося на страхiтливий похмурий вигляд, потiм вiн видав коментар.

– Менi здаеться, що мiй друг Ентонi Петч закоханий у неi.