Прекрасні й приречені

Захоплення

Цей зимовий вечiр у «Плазi» був першим iз череди «побачень», що Ентонi призначав iй у цi невиразнi та бентежнi днi перед Рiздвом. Вона постiйно була зайнята. Вiн довго намагався зрозумiти, якi сфери мiського життя так займали ii час. Їi, здавалося, нiчого не хвилювало. Вона вiдвiдувала напiвофiцiйнi доброчиннi танцювальнi вечори у великих готелях; декiлька разiв вiн зустрiчав ii на званих вечерях у «Шерiс», i одного разу, поки вiн чекав, щоб вона одягнулась, i вислуховуючи торохтiння мiсiс Гiлберт про «втечi» ii доньки, довiдався, що в ii планах була вражаюча програма на пiвдюжини танцювальних вечорiв, куди Ентонi теж отримав запрошення.

Декiлька разiв вiн домовлявся з нею про обiд або чай, але зустрiчi були дуже поспiшними i (принаймнi для нього) не дуже приемними, оскiльки вона була сонна i незiбрана, не могла нi на чому сконцентруватися чи бодай слiдкувати за перебiгом розмови. Пiсля двох таких нужденних зустрiчей вiн дорiкнув iй, що вона залишае йому самi «недоiдки» i скоро вiд нього залишаться сама шкiра й кiстки, вона засмiялась i призначила йому зустрiч на чай за три днi.

Однiеi недiлi, якраз перед Рiздвом, вiн зателефонував до неi та застав ii тодi, коли вона намагалася заспокоiтись пiсля бурхливоi таемничоi сварки: вона повiдомила його тоном, досi повним гнiву, але вже з нотками задоволення, що тiльки-но випровадила когось з квартири, – Ентонi гарячково розмiрковував, з ким же вона того вечора мала вечеряти й куди вочевидь не пiде.

– Ходiмо кудись! – запропонувала вона, коли вони спускалися лiфтом донизу. – Я хочу подивитись якусь виставу, а ви?

На стiйцi в готелi пропонували тiльки два недiльнi вечiрнi концерти.

– Завжди те саме, – невдоволено поскаржилась вона, – тi самi старi гебрейськi комедiанти. Ой, ходiмо кудись!

Аби уникнути докору, що вiн мав би вигадати якусь програму, яку вона схвалила б, Ентонi з удаваною веселiстю зробив спробу:

– Ходiмо в кабаре.

– Я вже в усiх була.

– Ну то знайдемо нове.

Але настрiй у неi зiпсувався, це було очевидно. Їi сiрi очi раптом зробилися гранiтними. Коли вона мовчала, то дивилася просто перед собою, нiби дивлячись на якусь неприемну абстрактну фiгуру у вестибюлi.

– Гаразд, ходiмо.

Вiн пiшов за нею до таксi. Навiть уся загорнена в хутро, вона була грацiйною, вдаючи, нiби мае якесь мiсце на прикметi. Вiн дав команду водiевi iхати на Бродвей, а потiм повернути на пiвдень.