Прекрасні й приречені

Але той, гiпотетичний «я» був би занадто гордим, щоб наслiдувати, занадто розсудливим, щоб бути заповзятим, занадто складним, щоб бути утопiстом, занадто грецьким, щоб удавати.

– Отже, ти не вважаеш, що митець – це iнтелектуальна праця?

– Нi, вiн працюе, якщо може, над удосконаленням того, що трапляеться йому на шляху до стилю, вибирае iз власноi iнтерпретацii речей довкола те, що вважае суттевим. Але, врештi-решт, кожен письменник пише, бо таким е його спосiб життя. Тiльки не кажи менi, що ти прихильник «божественноi мiсii митця».

– Я навiть себе не називаю митцем.

– Дiку, – сказав Ентонi, змiнюючи тон, – я хочу вибачитись.

– Чому?

– За цю тираду. Я, чесно, дуже перепрошую. Я казав напоказ.

Дiк трiшки заспокоiвся i вiдповiв:

– Я часто казав, що в душi ти фiлiстер.

Спадали хрусткi сутiнки, коли вони в прихистку бiлого фасаду «Плази» повiльно смакували пiнно-жовту гущу егноку. Ентонi глянув на свого товариша. Нiс i чоло Рiчарда Кермела повiльно набували нормальноi пiгментацii, червоне покидало перший, а сине вiдступало з другого.

Поглянувши в дзеркало, Ентонi був радий, що його шкiра не змiнила кольору. Навпаки, ледь помiтний рум’янець зайнявся на його щоках – йому навiть здалося, що вiн нiколи не виглядав так добре.

– Менi досить, – сказав Дiк, нiби спортсмен на тренуваннi. – Я хочу пiднятись i зустрiтися з Гiлбертами. Ти йдеш?

– Так, чому б i нi. Якщо ти не залишиш мене з батьками й не сховаешся десь у кутку з Дорою.

– Не Дорою – Глорiею.

Портье по телефону повiдомив про iхнiй прихiд, вони пiднялися звивистим коридором i постукали в номер 1088.

Дверi вiдчинила жiнка середнiх лiт – мiсiс Гiлберт власною персоною.

– Як ся маете? – запитала вона ввiчливим, притаманним американськiй ледi тоном. – Жахлиииво рада вас бачити…

Декiлька швидких фраз з боку Дiка, а потiм:

– Мiстер Петс? Заходьте, будь ласка, пальто залишайте тут. – Вона вказала на крiсло i змiнила модуляцiю на улесливий смiх, уперемiш з утрудненим диханням. – Це просто чудово, чудово.

Рiчарде, чому ти не заходив до нас так довго? – Подальшi односкладовi слова служили подекуди вiдповiддю, подекуди наповненням тишi мiж невиразними спробами Дiка вiдповiсти. – Сiдай, будь ласкавий, розкажи, як у тебе справи.

Потiм вони ходили по кiмнатi туди-сюди, або стояли й люб’язно кивали, потому усмiхалися знову й знову безпорадно та безглуздо, сподiваючись, що вона нарештi сяде, затим опустилися в крiсла i налаштувалися на приемну розмову.