Прекрасні й приречені

– Ти маеш на увазi, що про лiтературу з нею не поговориш.

– Нi, не маю.

– Дiку, ти ж знаеш, що для тебе мiзки в жiнки. Серйозна молода особа, яка буде сидiти з тобою в куточку й серйозно розмовляти про життя. З тих, якi в шiстнадцять iз розумними обличчями сперечаються: це добре чи погано цiлуватись i чи пристойно для першокурсника пити пиво.

Рiчард Кермел був ображений. Його обличчя спохмурнiло i зморщилось, як гофрований папiр.

– Нi, – почав вiн, але Ентонi безжально перебив його.

– О, так, iз тих, що вже сидять у куточку та обговорюють англiйський переклад нового скандинавського Данте.

Дiк розвернувся до нього, його обличчя дивно осiло, його запитання пролунало майже як благання.

– Та що таке з вами iз Морi? Ви iнколи розмовляете зi мною, нiби я недоумок.

Ентонi був збентежений, але йому також було холодно й незручно, тож вiн вирiшив сховатися за нападом.

– Я не думаю, що справа в розумi, Дiку.

– Звичайно, що в розумi! – розлючено вигукнув Дiк. – Що ти маеш на увазi? Чому не в розумi?

– Можливо, ти достатньо багато знаеш i вмiеш це описати.

– Не можу я всього знати!

– Я можу собi уявити, – провадив свое Ентонi, – людину, яка знае багато, але не володiе талантом, аби це описати. От як я. Уяви на хвилину, що в мене бiльше досвiду, нiж у тебе, й менше таланту. Але я не змiг би всього висловити. Ти ж, навпаки, маеш достатньо води, щоб наповнити вiдро, i достатньо велике, щоби вмiстити цю воду.

– Щось я взагалi не вловлюю твоеi думки, – поскаржився Дiк зажуреним голосом.

Вiн був безконечно стривожений, а вiд того ще бiльше наiжачився. Вiн втупився в Ентонi й затулив прохiд перехожим, вiд чого тi кидали на нього злiснi та осудливi погляди.

– Я маю на увазi, що такий талант, як Веллс, не може вмiстити розум Спенсера. Але таланти дрiбнiшi нехай задовольняться iдеями скромнiшими. І що вужче ти можеш дивитися на предмет, то цiкавiше зможеш про нього розповiсти.

Дiк задумався, не в змозi оцiнити весь розмах парадоксу, вкладеного в ремарку Ентонi.

Але Ентонi вiв далi з такою невимушенiстю, яка так часто витiкала з нього, його темнi очi блищали на худорлявому обличчi, пiдборiддя його пiднялось, уся його фiзична сутнiсть розросталась.

– Скажiмо, я гордий, розсудливий i мудрий – афiнянин серед грекiв. Я мiг би програти там, де хтось менш успiшний досягнув би успiху. Вiн мiг би наслiдувати, мiг би вдавати, мiг би бути завзятим, мiг би бути обнадiйливо конструктивним.