Потоп. Том III

– Нiхто на нас бiльшого зуба не мае, нiж пруссак. Коли вiн твiй слуга, котрий мусить тебе в ноги цiлувати й одiж твою чистити, а через вибрики фортуни паном твоiм стане, то буде поводитися набагато гiрше, нiж ви до нього ставилися.

– А це чому? – поцiкавився пан Володийовський.

– Бо йому його пiдневiльне становище в пам’ятi залишиться, i мстити буде за неi вам, навiть якщо вiд вас лише добро знав.

– Менше з цим! – вирiшив змiнити тему пан Володийовський. – Не раз таке трапляеться, що i собака пана в руку вкусить.

– Ми слухаемо! – пiдбадьорив пан Скшетуський.

Пан Кмiциц трохи помовчав, набрав повiтря в груди i став розповiдати про перипетii протистояння Сапеги з Богуславом, про поразку останнього пiд Янoвом, а також про те, як князь Богуслав, розбивши в пух i прах татарiв, його самого разом iз конем на землю скинув i живий утiк.

– А ви казали, – вставив слiвце пан Володийовський, – що його будете зi своiми татарами аж до самоi Балтики переслiдувати.

Пан Анджей у боргу не залишився:

– А ви менi казали також свого часу, як тут присутнiй пан Скшетуський, коли йому Богун любаску захопив, i ii i помсту занехаяв, бо батькiвщина в нуждi. Хто з кимось спiлкуеться, сам таким стае, я ж до ваших порад прислухався й iм слiдувати прагну.

– Бодай би вас Божа Матiнка нагородила так само, як i пана Скшетуського! – посерйознiшав пан Заглобa. – Я вiд усiеi душi бажав би, щоб ваша наречена була тепер у пущi, а не в пазурах Богуслава.

– Дурницi, – зронив пан Володийовський, – знайдете ще ii!

– Менi треба не лише ii знайти, а й ii прихильнiсть повернути.

– Одне прийде за другим, – промовив пан Мiхал, – хоч би й довелося ii силомiць повертати, як тодi. Пам’ятаете?

– Такого я бiльше не зроблю!

Тут пан Кмiциц зiтхнув важко, але за хвилину зронив:

– Не лише ii не повернув, а й ще одну Богуслав у мене вiдiбрав.

– Чисто тобi турок! Як менi Бог милий! – зарепетував пан Заглобa.

Але пан Володийовський став випитувати:

– Кого маете на увазi?

– Ех, довго розказувати, – вiдмахнувся пан Анджей. – Була одна дiвчина, дуже гарна, в Замостi, котра пановi старостi калуському дуже до смаку прийшлася. А вiн сестри, княгинi Вишневецькоi, як вогню, боiться, i не смiв при нiй занадто руки розпускати, тому замислив ту панночку вислати зi мною, нiби до пана Сапеги, за спадком у Литвi.